Суфізм і метафізика Твори Ф. Ґюлен

Основна суть поняття «віра»

З лінгвістичної точки зору слово іман (віра) є похідним від кореня «амн», «аман», що містить у собі зміст таких понять, як «вірити кому-небудь», вселяти довіру, гарантувати безпеку, або ж надійний, постійний (у значенні іменника)». Віра в Бога, підтвердження Його величі й всемогутності, усвідомлена відданість Його волі – ось лише декілька значень, що має це благословенне слово.

Віруючу людину називають «муміном» (той, хто ввірував в Аллаха, Його закони, ангелів, у пророків, яких Він направив, у всі даровані Ним священні писання). Тобто це представник усіх перерахованих вище значень слова «віра». Тут можна говорити на такі важливі теми, як взаємовідношення діянь і віри, наприклад, чи входять діяння в категорію віри, однак цей аспект ми не будемо розглядати.

Мумін – це щирий і непохитний провідник і представник істинної віри, який має чистий та освітлений Божественним одкровенням світогляд, здоровий глузд, ясний розум, глибоку й об’єктивну свідомість, надійне і всеохоплююче бачення, скрупульозність щодо своїх обов’язків, рішучість і сміливість протистояти злу. Така людина протягом усього свого життя переслідує тільки високі цілі, підтримує свої почуття, свідомість і волю на найвищій точці їх потенціалу. Вона завжди намагається проникнути в приховану суть речей і подій, вона – та людина, якій довіряє Всевишній і якій довіряють люди, яка серцем підтверджує єдність Аллаха й завжди сповнюється почуттям подяки до Нього, якому можна без вагань довірити найдорожче, і про яку йде слава як про надійну людину, до якої завжди можна звернутися, згадка або поява якої змушує всіх згадати про Всевишнього, і яка словом і ділом своїм показує всім шлях до істини.

Можливо, що в цілому не кожен віруючий зможе стати таким ідеальним представником ісламу й віри, але те, що почуття віри для кожної людини є життєво необхідною рушійною силою – безсумнівно. Хоча б тому, що це найцінніше почуття, закладене в природі людини з моменту її створення. Невіруючі люди, навіть якщо й намагаються задовольнити свої почуття за допомогою фізичних і матеріальних насолод, тобто утішити себе, однак не можуть позбутися відчуття руйнівної порожнечі. Для них насправді беззмістовними є дні сьогоднішні й завтрашні, усі місця й часи. Людина, яка глибоко страждає від цієї порожнечі, виражає свою тугу такими рядками: «Всеосяжна порожнеча: земля пуста, небеса пусті, пусте серце й совість, Прагну нарешті вхопитися за щось, але не бачу й трісочки навколо» (Тевфік Фікрет).

Віруючий, що говорить про страх безвір’я й обіцяні вірою спокій та надійність, скаже: «Серце без віри, іржаве, – тягар для грудей» (Мехмет Акіф). А герой, який присвятив життя своє очищенню таких сердець, продовжує: «Істинне задоволення, найчистіша насолода, нічим не затьмарена радість лише у вірі й у межах, окреслених нею»: тому «ті, хто прагне щастя, повинні втілити його в життя через віру, зміцнити виконанням фарзів і зберігати, тримаючись якнайдалі від гріхів», бо «той, хто повністю повернув обличчя своє до вічного життя, сприймає цей світ лише як залу очікування перед входом до раю, тому всі біди й негаразди витримує легко, з терпінням і вдячністю».

За своїм змістом віра – це запропонований нам прекрасний, дивовижний фрукт із позамежних світів життя, життєдайна волога з райського джерела «Кевсер» для наших почуттів, монумент із божественного світла в нашому серці, душі, зведений змістом, почуттями й свідомістю. Той герой віри, який наповнив своє серце й почуття її силою й знаннями – відкрив таємницю перетворення свого світу думок у райський куточок, став на шлях вічного щастя і за сприяння цього позбувся нескінченних пошуків. Тому що, як говорив один мислитель: «У вірі прихований духовний рай, а в безвір’ї й забутті – духовне пекло… То ж віра таїть у собі насіння райських садів, а безвір’я – насіння пекла».

Якщо душа одного разу знайшла крила віри, то вона вже ніколи не шукатиме щастя на інших порогах і не опуститься до жебрацтва в когось іншого. Нікого не буде боятися, ні перед ким не стане на коліна і буде приймати все сміливо й рішуче, відповідно до своєї віри. «Віра є й світлом, і силою; людина, що отримала істинну віру, може викликати на герць увесь Всесвіт і бути щасливою, позбувшися тягаря повсякденних подій. Тому що «віра в Бога приводить до єдинобожжя, а єдинобожжя – до відданості Його волі, відданість – до сподівання на волю Божу, а сподівання й відданість волі Божій – до щастя в обох світах». Такий віруючий уміє використовувати серце як сходи, що ведуть у небеса, і удостоюється щастя від перебування в ангельських висотах, які просякнуті божественною милістю.

Час від часу янголи нашепчують йому щось, а іноді він підноситься навіть вище за них у сяйві своїх знань, глибини своєї віри й зрілості душі. Він прагне тільки визнання Всевишнім, перебуває в суспільстві праведних і бачить сни про Найближчого. Доля такого істинно віруючого – бути гідним найвищого рівня в раю завдяки своїй вірі, а долею безвірного завжди було падіння до низів пекельної пітьми суцільної.

Той, хто вміє дивитися, безсумнівно, зможе розгледіти милість Всевишнього, що виходить із чола віруючого. Той, хто вміє слухати, почує подих його душі й оживе, наче відвідав Месію – Пророка Ісу (а.с.), ті ж, хто слухає промови, що виходять із глибин його серця, – хмеліють від п’янкої глибини змісту таємниці буття, начебто удостоїлися проповіді самого Майстра Слова – Останнього Посланця Аллаха (с.а.с.). Душа, яка надійно знайшла віру, більше ні в чому не має потреби. Завдяки своїй прихильності до Аллаха вона сильна Його силою у своєму безсиллі, багата Його багатством у своїй бідності і є возвеличеною Його величчю у своїй нікчемності. Бо власник такої душі спирається на безмежну волю Господа свого – Творця, а в непосильних ситуаціях довіряє Його силі… Коли здригнеться його мирське життя, він починає жити надією на грядуще вічне… Коли обрій його життя накриває острах смерті, він іде душею й думками в теплий і безтурботний клімат обіцяного раю… Коли не може осягти щось своїм розумом і свідомістю, звертається до сяйва Божественного Одкровення (Священного Корану), що відокремлює істину від омани й ніколи не впадає в безнадію і відчай, його не мучить відчуття порожнечі, не оволодіває безкінечна темрява; він проводить життя в спокої й подяці, перетворюючи таким чином дні свого життя в пшеничні зерна, що дають більший у стократ урожай.

Істинно віруючий не зупиняється на своєму особистому зростанні й розвої, він відкриває обійми всім навколишнім із пророчою рішучістю й живе як сахаб, забуваючи про своє життя, присвячуючи його мирському й вічному щастю інших. Він, наче світоч із закладеним в душі його жаданням світити, згоряє, обдаровуючи божественним світлом усе навколо з метою не залишити жодної суцільної пітьми й жодного зла, що ховається за нею, горить ясним полум’ям і, незважаючи на те, що час від часу серце стискається від болю, а спина прогинається під тягарем ноші, продовжує виконувати свій обов’язок. Ніщо – ні загроза згаснути, ні страх згоріти до останку – не перешкодить йому світити для інших.

Істинно віруючий, який іще на початку шляху зміг надійно закріпити своє знамено, одним кроком здатний досягнути небес, воз’єднатися із зірками й потоваришувати із сонцем і місяцем і наблизитися до найвищої з найвищих вершин до Господа. На шляху своєму він не відриває погляду свого від землі, і в кожному його вдиху й видиху прихована скромність і покора. Він, немов обладнавши серце пір’ям з ангельських крил, увесь час парить у незбагненних висотах, але ні ця висота, ні перебування серед жителів небес не затьмарює його чисті думки і чітке усвідомлення того, що він лише один із мільйонів слуг Всевишнього й тільки Той один може знати подальшу долю кожного. Він ніколи не дозволить гордості й пихатості обрізати йому духовні крила. Голова, подібно до праотця людства Адама (а.с.), завжди низько схилена до грудей, а губи в надії повсякчас просять про милість і прощення. Звернувшись до Бога, така людина сповнюється всією гамою почуттів і тремтить, як осиковий листочок вранці, начебто почув звук труби, що повідомляє про Судний День, відчувши кожною клітинкою своєю Його велич і силу.

Людина, яка спостерігає за таким віруючим, у кожному його русі й діянні відкриває для себе новий ракурс пізнання й споглядання імен Аллаха, відкриває своє серце вічності й перетворює свій світ у сад любові. Цей герой світла опромінює сяйвом навколишніх у суцільній темряві, що нудяться без сонячного проміння, і в садах, що перебувають в обіймах осінніх сутінок, дарує їм оберемок троянд із глибин свого серця.

Іноді він загартовує свої почуття страхом і гасить жар у грудях слізьми, іноді ж проливає їх на дорозі своїх надій і радіє в радості, споглядаючи пророкування їхнього швидкого здійснення. Він щохвилини живе в стані, відкритому для іншого світу. Прислухається до ритму свого серця й збагачує свій розум і логіку перлами істини з Його глибин. І тому легко підкорює ті перешкоди, які не може здолати позитивістське раціональне мислення і матеріалістична свідомість, досягаючи вершин у світі смислів.

Герої істинної віри перебувають у спокої із собою і рівновазі з усіма навіть тоді, коли повністю убиті горем і нещастями. Вони ніколи довго не бідують і незнайомі з нескінченними стражданнями. Завдяки своєму наближенню до Бога й надії на Його могутність і милість легко перемагають навіть найсильніші біди й топлять горе в його ж безодніх глибинах. Якщо навіть скороминуща гіркота іноді й з’являється у їхніх серцях, вони перетворюють її на «священну журбу» (сум без жалю і докорів, з постійною присутністю думок про Всевишнього, про те, що ніщо не відбувається без Нього й без Його відома), від якої отримують насолоду замість мук, споглядаючи божественний зміст, приховане за завісою негараздів. Перетворюють сумні «ах», що ллються з вуст, у полегшені «ох», думаючи про те, що вершина пітьми – провісник швидкого світанку, і навіть у найважчі періоди підносять навколишнім вірші любові й радості, що написані мовою серця. І ставши одного разу на цей праведний шлях, вдихнувши одного разу подув вічності, вони міцно прив’язують свої серця до освітленого створіння й змушують розум говорити мовою душі, доносячи свій голос до зірок, небес і всіх потойбічних вимірів. З мінарета совісті своєї всім мешканцям небес дарують азани щирості такої глибини, яких їм не доводилося чути. Навіть віруючі можуть почути їх за умови, що збережуть свій духовний світ у чистоті.

Related Posts