Інтерв'ю

Фетхуллах Ґюлен пояснив виданню «Le Monde» причини фіаско турецької демократії

У французькій газеті «Le Monde» було опубліковано статтю Фетхуллаха Ґюлена – лідера просвітницького руху, який проживає у США і перебуває у розшуку у Туреччині. У своїй статті звинувачуваний у «створенні й координації терористичної організації» Ґюлен розкрив причини провалу турецької демократії. На його думку, «турецька демократія програла не через прихильність до ісламських цінностей, а радше через зраду цим цінностям». Ось витяг зі статті, оприлюдненої 25 лютого:

«На початку 2000-х Туреччину називали мусульманською державою, що крокує шляхом демократії. Панівна партія, що прийшла до влади у 2002 році, почала впровадження реформ, які відповідали демократичним стандартам Європейського Союзу, а це, у свою чергу, позитивно вплинуло на стан захисту й реалізації прав людини у названій країни.

На жаль, ці демократичні реформи виявилися нетривалими. Протягом кількох наступних років їх було призупинено, а тогочасний прем’єр-міністр і нинішній президент Ердоган, який у 2011 році втретє здобув перемогу на виборах, ніби розвернувся на 180°. Посилення авторитаризму, від якого Туреччина потерпає все більше і більше, призвело до того, що країна перестала бути прикладом демократії для інших держав, де превалюють мусульмани.

Ствердження про несумісність демократичних цінностей із ісламськими, яке ґрунтується на негативному прикладі 17-річного правління президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, видається хибним.

Попри те, що Туреччина прагне здаватися державою, яка надзвичайно шанує ісламські цінності, дії чинної влади свідчать про протилежне. Ці основні цінності не пов’язані зі стилем одягу або вдаванням до релігійних гасел. Вони передбачають повагу до верховенства права й незалежності судових органів, відповідальність правителів і збереження невід’ємних прав і свобод кожного громадянина. Турецька демократія зазнала поразки не через відданість ісламським цінностям, а, скоріше, через зраду цим принципам.

Жителі Анатолії являють собою однорідне суспільство. Серед них є і сунніти, і алевіти, і турки, і курди, і мусульмани, і немусульмани, і набожні люди, і атеїсти, − одним словом, громадяни, життєва філософія й віросповідання яких дуже відрізняються. Прагнення змусити всіх жити за єдиними стандартами не лише марне, а й вкрай неповажне до всього людства.

Тому важливо шанувати всіх громадян незалежно від їхнього образу мислення, стилю життя й світогляду. Саме це робить дорадчу демократію, що заперечує панівну позицію більшості або меншості і не дозволяє одній стороні пригноблювати іншу, найадекватнішим політичним режимом для строкатого суспільства. Цей варіант підійшов би і сусіднім Сирії з Іраком.

Не тільки в Туреччині, а й у багатьох інших країнах світу політичні лідери з тиранічною натурою нерідко вдавалися до нацьковування одних прошарків суспільства на інших з метою збереження своєї влади. Якими б не були політичні й світоглядні переконання громадян, вони повинні згуртуватися під знаком універсальних прав і свобод людини, маючи змогу у демократичний спосіб дати відсіч тим, хто зазіхає на ці права.

Протест прости пригноблення – це не лише демократичне й громадянське право особистості, а й її духовний обов’язок. Священний Коран велить людям не миритися з несправедливістю: «Гей, люди, що вірять у Бога! Підтримуйте справедливість і відстоюйте правду заради Аллаха навіть тоді, коли вона не за вами, не за вашими батьками або близькими родичами (4:135)».

Реалізація фундаментальних прав і свобод на кшталт свободи віросповідання, слова і життєдіяльності – це основна прерогатива людини, проте важливо, аби її дії не шкодили іншим. Свобода – це право, надане людині Господом, тому ніхто не може його відібрати. Людина, чиїми правами й свободами нехтують, не здатна жити нормальним життям.

Незважаючи на всі заяви політично заангажованих ісламістів, іслам не є ані формою правління, ані ідеологією; це – релігія. Можливо, в ісламі й постулюються деякі принципи управління, але їх зовсім небагато. Зводити іслам до політичної ідеології – це величезний злочин проти його сутності.

Люди, які досліджують позиції ісламу щодо політики й держави, припустилися трьох помилок. Перша полягає у підміні понять, коли замість принципів Сунни і святого писання спираються на народні трактування ісламу, що укладалися століттями.

Сучасні мусульмани повинні критично оцінити свій історичний досвід і вмотивовані ним норми, і, спираючись на автентичні релігійні джерела, пояснити всьому світові, як іслам трактує права людини, демократію й участь суспільства у цьому процесі. Що ж до другої помилки, то вона криється у прагненні легалізувати якийсь принцип, відштовхуючись від одного припису або кількох хадисів, вирваних із загального контексту.

Осягнути всю сутність Корану й життєпису пророка Мухаммеда можна лише за умови їх комплексного дослідження із чистими помислами і щирим прагненням зрозуміти веління Творця. Звідси випливає третя помилка: переконаність в тому, що демократія жодним чином не пов’язана з релігією, яка мотивується ствердженням про те, що релігія – це парафія Всевишнього, а демократія – народу.

Ніхто не заперечуватиме той факт, що у планетарному масштабі усе вирішує Господь, але це зовсім не означає, що ми позбавлені волі й можливості робити вибір, і що Бог на все це не зважає. Не слід трактувати надання влади народові як позбавлення Бога неї; під цим необхідно розуміти те, що влада, надана людям Всевишнім, має належати державі, а не зосереджуватися в руках тиранів чи олігархів.

Держава – це не вище благо, а лише засіб досягнення людиною щастя як у цьому світі, так і в іншому. Вона є системою, сформованою людьми для захисту своїх основних прав, тому для того, аби вона була уособленням цих принципів і цінностей, необхідно, насамперед, зробити так, аби люди, що утворюють цю систему, самі їх дотримувалися.

Це підводить нас до того, що саме визначення «ісламська держава» є доволі суперечливим. Оскільки в ісламі відсутній клас духовенства, уособлюваний монахами, теократія є для нього поняттям незвичним. Зрештою, держава, що є результатом соціальної угоди між людьми, утворюється з них же, тому не може іменуватися «ісламською» або «священною».

У світі існує чимало форм демократії. Незважаючи на це, основний ідеал, що передбачає рівність усіх соціальних груп, є спільним для всіх її теорій, і, зокрема, для ісламу. Навіть у правознавстві фундаментальною засадою рівності всіх громадян є повага й шанобливе ставлення до людини як до найвищого витвору Господа. Якщо взяти все це до уваги, виходить, що дорадча демократія й республіканський стиль правління якнайкраще відбивають сутність ісламу, чого не можна сказати про такі форми правління як монархія й олігархія.

Сучасне турецьке керівництво нагадує радше олігархію. Чому таке сталося із Туреччиною?

Турецький президент Ердоган монополізував усі органи влади, підкупив заможних людей та вихідців зі свого найближчого оточення, що призвело до того, що Туреччина, яка свого часу подавала великі надії в контексті розвитку демократії, звернула на хибний шлях. Щоб утримати владу і залучитися підтримкою суспільства, Ердоган проголосив мене і послідовників мирного руху «Хізмет» ворогами народу, звинувативши в усіх негараздах, які нещодавно спіткали державу. Ця ситуація є яскравим прикладом стадного рефлексу, коли, підтримавши думку більшості, люди обирають собі цапа-відбувайла.

Уряд Ердогана обрав мішенню сотні тисяч людей, серед яких були не лише ті, хто критикував його політику, а й учасники мирного й абсолютно толерантного руху «Хізмет». Люди, що виявляли свій протест в екологічний спосіб, журналісти, вчені, курди, алевіти, немусульмани і деякі сунітські мусульманські групи, що піддали дії Ердогана критиці, відчули на собі нищівний вплив його політичного тиску. Їхні життя були зруйновані шляхом звільнень, конфіскацій, ув’язнень і тортур.

Тисячі прихильників названого руху, рятуючись від репресій, змушені тікати і просити політичного притулку у різних країнах, зокрема, у Франції. Вони намагаються у мирний спосіб відстояти позиції ісламу в Європі, запобігаючи розповсюдженню його хибного трактування як радикальної релігії. Водночас вони докладають зусиль, аби інтегруватися до нових для них суспільств, жити відповідно до законів і брати участь у розв’язанні соціальних проблем.

У Туреччині продовжується ініційована судовими інстанціями масштабна кампанія, метою якої є винищення людей, які виявили прихильність до певного лідера або групи осіб. Кількість жертв цих репресій зростає із кожним днем.

Понад 150 тис. турецьких громадян було незаконно звільнено, більш ніж 200 тис. заарештовано і понад 80 тис. – ув’язнено. Паспорти людей, які змушені тікати з країни через політичний тиск, було анульовано, а це означає, що держава знехтувала їхніми фундаментальними правами, визначеними ООН.

Яких би переворотів Туреччина не зазнавала з часів створення республіки у 1923 році, їй завжди вдавалося так чи інакше рухатися шляхом демократії. Політика чинного турецького уряду не тільки дискредитує країну на міжнародній арені, а й створює їй негативний імідж держави, в якій не лише нехтують правами і свободами людей, а й саджають тих, хто критично оцінює методи впровадження демократії. Зловживаючи своїми дипломатичними повноваженнями, державна верхівка пускає всі сили й матеріальні ресурси на переслідування і викрадення послідовників руху «Хізмет» по всьому світі.

Незважаючи на високий ступінь порушення демократичних прав і свобод турецького суспільства, його представники зайняли доволі пасивну позицію. Можливо, вони бояться порушити економічну стабільність. Однак, якщо подивитися на цю ситуацію ретроспективно, можна виявити й інші історичні причини.

Хоч демократія і є одним з ключових ідеалів, яких прагне Турецька Республіка, і досі не було вжито жодних системних заходів із впровадження таких цінностей у суспільстві. Основним принципом навчальних програм залишається покора сильному лідеру і державі. Військові перевороти, які охоплювали Туреччину майже кожні 10 років, перешкоджали укоріненню і розвитку демократії. Турецькі громадяни забули про те, що не люди існують заради держави, а держава існує заради них. Або їх змусили це забути. Очевидно, що Ердоган майстерно користується цією особливістю суспільної психології.

Турецька демократія «перебуває у комі» через чинне керівництво держави, але я не втрачаю віри у краще. Тиранії ніколи не вдавалося утримувати свої позиції довго. Я сподіваюся, що одного дня Туреччина повернеться на шлях демократії. Але для її вкорінення й сталого розвитку необхідно вжити певних заходів.

Отже, для закріплення принципів демократії у шкільних програмах слід переглянути конституцію у такий спосіб, аби вона не лише перешкоджала домінуванню меншості або більшості, а й за будьяких умов захищала основні права людини, визначені Загальною декларацією прав людини ООН.

Конституція має захищати громадянське суспільство й вільні ЗМІ, які не даватимуть урядовцям можливості зловживати своїми повноваженнями. І, насамкінець, лідери суспільної думки повинні підкріплювати демократичні цінності не тільки словом, а й ділом.

Як країна, більшість населення котрої становлять мусульмани, Туреччина, схоже, втратила історичну можливість встановити демократією за стандартами Європейського Союзу.

Владну верхівку будь-якого суспільства можна порівняти з вершками, що утворюються з рідини. Тому яка рідина, такі й вершки. Висновок простий: від осини не родяться апельсини. Особи, що символізують владу у суспільстві, не завжди на всі сто, але значною мірою відображають його основні цінності і релігійні погляди. Я дуже сподіваюся і молюся за те, аби прикрі події, які переживає увесь світ, якнайскоріше змусили мусульман відродити свою колективну свідомість, підштовхнувши їх до проведення чесних і справедливих виборів, осягнення своїх прав і свобод й обрання демократично налаштованих лідерів, які захищатимуть ці свободи разом із фундаментальними правами людини.

Related Posts