Інтерв'ю

Чому я взяла інтерв’ю у Фетхулаха Ґюлена? Пер едмова до книги Невваль Севінді

Шановні читачі, ми починаємо публікацію частин з книги відомого журналіста Невваль Севінді «Інтерв’ю з Фетхулахом Ґюленом». Попри те, що вона говорила з ним ще в 1997 році, думки Ходжа-ефенді актуальні й сьогодні. Книгу російською мовою було видано 2013 року в Баку

Невваль СЕВІНДІ

Чому це раптом ні з того, ні з сього, посеред літа я вирушила аж у НьюЙорк і провела репортаж з Ходжою-ефенді Фетхулахом Ґюленом? (Ходжа-Ефенді або просто ходжа — форма шанобливого звернення, переважно до духовних осіб. — Пер.). На це питання кожен може відповісти по-своєму. Тим, кого цікавлять справжні мотиви, я можу сказати, що це не сталося раптово. У Середній Азії, куди я відправилася, беручи участь у проекті «Караваном по Шовковому Шляху», я зіткнулася зі школами його громади. Наш супутник, керванбаші (1) Аріф Ашчі, поділився зі мною своїми враженнями. Я вдихнула атмосферу, що панує в Середній Азії, відчула близькість з Ахмедом Йасаві, відвідала могилу Накшбанді (2). Одразу після повернення я в листі поділилася своїми враженнями з Ходжою-Ефенді й висловила бажання зустрітися з ним. Можна сказати, що після цього мій час минув в ознайомленні з його діяльністю й діяльністю його групи. Мій інтерес зростав день у день. Нарешті, наше знайомство відбулося.

Я була дуже схвильована тим, що в галузі культури, політики й суспільних відносин його думки були дуже схожі з моїми. Вам постійно здається, що ви — голос волаючого в пустелі. Але це абсолютно не так. А коли ще замислитися над тим, що в нашому суспільстві «працює» соціальна кастова система, за якої неможливо досягти задоволення від бесід і творчості на високоінтелектуальному рівні, то стає ясно, наскільки величезною є кількість людей, які відчувають себе самотніми. Як людина, що намагається змінити все це, я знала, що зустрінуся з особистістю, яка, як і я, ще не втратила надію. Це сталося, знову-таки, завдяки Ходжі-ефенді. Коли я зателефонувала, щоб побажати йому швидкого одужання, він сказав: «Подумки я готовий для бесіди з вами». Наступного дня я купила квиток на літак, навіть не отримавши його згоди на зустріч. Я мала їхати.

Протягом двох днів, які ми присвятили інтерв’ю, світ думки й духу, з яким я зіткнулася, вкинув мене в сум’яття. Я навіть іноді забувала мислити, як журналіст. Мій розум був у надзвичайному напруженні. До того ж, це була всього лише перша зустріч. З цього океану я змогла зачерпнути лише один «ополоник». З великим хвилюванням і натхненням я захотіла поділитися цим з усіма. Я привела в дію перо — своє єдине знаряддя, щоб у найконфліктніший період в історії Туреччини, коли на політичній арені киплять криваві пристрасті, показати всім нікчемність безпліддя. Випробовуючи спрагу по крапельці води в розпеченій пустелі, де ніхто нікого не хоче знати, й ніхто ніким не цікавиться, я захотіла дати людям шанс зробити перепочинок в оазі. Я захотіла розбудити їхні розум і почуття, щоб вони почули мене. Не випадково було те, що за весь час, поки в газеті Yeni Yüzyıl («Нове століття») публікувалися мої інтерв’ю, що стали основою для цієї книги, та й після того, ми були свідками досі небаченого, я б навіть сказала божевільного інтересу до нашої газети, який впав на нас, як водоспад. І вже зовсім неможливо було знайти те, що могло б задовольнити традиційну слабкість у жалюгідному бажанні знайти щось, чим можна було б поспекулювати або виявити це там, де його немає. А сухість реакції тих, хто знайшов — лише плач по їхній власній смерті.

Ця інтелектуальна зустріч з тематикою минулого, сьогодення і майбутнього турецької культури, над якою я міркувала багато років, про що писала й над чим працювала, для мене дуже важлива. Останні відомості з Середньої Азії, які так переповнили моє серце радістю й гордістю, і такі заборонені теми, як тюркство, іслам і філософія релігії, надали мені відчуття надзвичайної важливості, як для мене, так і для всієї Туреччини, в пошуках нової моделі і «обличчя». Поки Туреччина не прийме й не погодиться з можливістю існування інтелекту, що може мислити, не бувши прихильником конкретно чогось і когось, вона залишатиметься кішкою, до хвоста якої прив’язали консервну банку. І це тоді, як вона має зайняти гідне місце у світі й підвищити свої стандарти. Ми маємоі припинити бачити наш порятунок у пошуках моделі в інших країнах і почати думати про наші власні джерела, зайнятися антропологічними дослідженнями. Дослідження антропологічної поверхні, які допомогли б нам пізнати нинішню Туреччину, на жаль, не ведуться. Ми бачимо, що неможливо далі жити в повному невіданні про минуле та сьогодення, задовольняючись лише самими академічними званнями. Туреччина, що ніяк не може забезпечити себе всіма належними науковими та інтелектуальними ресурсами, наукові канали якої закорковані, втрачає час у конвульсіях. Неможливо буде створити для суспільства ідеологію, поки ми зі страху, що дехто нас неправильно зрозуміє, далі боятимемося писати, говорити й мислити.

«Залишити всі наші цінності, які впродовж століть ми несли перед собою, як прапор, і вважали за честь свою і велич, вітати, як свій штандарт, якусь латану торбинку — одна з найбільш малозрозумілих сторін нашої “інтеліґенції”. У перекошеному суспільстві, де будь-яка кривда виставлена правдою, а правда — кривдою, вони у будьякій істині бачили фантазію, бачили казку, і всі ті цінності, які зробили їх Нацією, почали вважати застарілими інститутами. В такому разі що слід зробити? Конче потрібно поколінню, настільки відкинутому від свого “я” і знищеному в його інтелектуальному житті, заново прищепити еліксир життя і спрямувати його до висот духовної величі»

«Контролю якості», якого ми намагаємося досягти в промисловості, надзвичайно важливо досягти і в нашому світі інтелекту. Розумова творчість, абсолютно самостійна, не прив’язана своєю пуповиною до кого- або чого-небудь, у змозі сама по собі створити атмосферу, яка могла б подолати низькосортність. За весь той час, поки в газеті друкувалося це інтерв’ю, я пересвідчилася в здоровому глузді нашого народу. Він справив на мене глибоке враження. Ще раз я полюбила слова «вони — ті, що читають, не знаючи грамоти».

Аль-Кінді, перший, кого в мусульманському суспільстві назвали філософом, у своїй праці «Про першу філософію», нарікає на власний страх, що деякі кола неправильно зрозуміють його, і тому не може вільно висловити свої думки, й жорстоко критикує своїх опонентів: «…у міру наших сил, можливостей мови, і відповідно до уявлень нашого часу, ми тим, хто йде тими ж шляхами, у найкоротшій і найпростішій формі, і заповнивши прогалини, представимо ті думки. Роблячи це, ми, боячись бути неправильно зрозумілими тими, хто вважається мислителями нашого часу, тоді як далекі від реальності, були змушені бути небагатослівними, пояснюючи ті складнощі, які легко можуть породити плутанину при тлумаченні. Якщо вони — бувши того недостойні — і становлять істину, то їхні недалекі уми все-таки безпорадні перед повним розумінням суті реальності. А знання їхні не на тому рівні, щоб зуміти визнати володарів високої думки і вирішувати проблеми так, щоб це було на благо всім. Бруд заздрості, укорінений в їхній тваринній плоті, і морок, що затьмарив їхній розум, заважають їм побачити світло істини. Подібні до ворога, агресивного й жорстокосердого, щоб зберегти за собою катедри, які вони захопили без жодного на те права, вони принижують і ображають власників тих високих людських чеснот, які недоступні їм самим і від яких вони так безмірно далекі. Мета їхня — правити й торгувати вірою. Але ж вони самі її не мають» (3).

Тоді як релігія і зв’язок релігії з повсякденним життям постійно не сходять з порядку денного, затятість наша в нерозумінні важливості релігії як двигуна культурного і громадського житті, є не що інше, як фундаменталістсько-тоталітарний спосіб мислення. Це і є той самий спосіб мислення, що лежить в основі нещадної боротьби між тими, хто політизує іслам, і тими, хто з ними бореться, однаково властивий кожній з цих сторін.

Безумовне прийняття абсолютного раціоналізму, який нині вже піддає сумніву європейська культура, є не що інше, як дурість ментальності, яка відмовилася від власних цінностей.

Ось як, у зв’язку зі станом нашої інтеліґенції, оцінює цю ситуацію Ходжа-ефенді Фетхулах Ґюлен: «Залишити всі наші цінності, які впродовж століть ми несли перед собою, як прапор, і вважали за честь свою і велич, вітати, як свій штандарт, якусь латану торбинку — одна з найбільш малозрозумілих сторін нашої “інтеліґенції”. У перекошеному суспільстві, де будь-яка кривда виставлена правдою, а правда — кривдою, вони у будь-якій істині бачили фантазію, бачили казку, і всі ті цінності, які зробили їх Нацією, почали вважати застарілими інститутами. В такому разі що слід зробити? Конче потрібно поколінню, настільки відкинутому від свого “я” і знищеному в його інтелектуальному житті, заново прищепити еліксир життя і спрямувати його до висот духовної величі» (4).

У період, коли суспільство, як здуріла качка, не знає об яку стіну битися, Ходжа-ефенді сам може пояснити, причину свого плачу: «І ось, о, ви, які не плачуть вже протягом століть! Безжурні, безтурботні і усміхнені, коли їм впору плакати про себе! Сядьмо біля тупика, де ми опинилися, залишмо назавжди нашу безтурботність вікову й поплачмо разом. Поплачмо над невіглаством нашим. Поплачмо над неусвідомленістю втрат наших». Плачучи по озлоблених серцях, Ходжа-ефенді криком своїм намагається викорінити нетерпимість і неуцтво… Тому він вірить в індивідуальність. Він вважає, що здоров’я суспільства залежить від динаміки окремих людей.

«Уся краса, чесноти і цінності, що криються в індивідах, побільшуючись, відображаються на прогресі суспільства. І навпаки, кожен недолік, кожна невідповідність своєму призначенню, скандалами і трагедіями перепинить суспільству шлях до розвитку і глибоко поранить його» (4).

Все те, з чим ми стикаємося в повсякденному житті, тільки й робить, що доводить цю істину. Він вірить в освіту, як в один з найважливіших способів вивищити людину. Його віра в науку й наукові дослідження абсолютна. Тією ж мірою він вірить в обов’язковість твердої віри в Бога і в обов’язковість прихильності істині. Він обстоює союз розуму і серця. І не вважає кращим одне від іншого. Він постійно наголошує на навчанні: «Оскільки в людині, що не пройшла через «перегінний куб» навчання і викладання, людські чесноти й високі якості не розвиваються, шукати в ній щось суспільно корисне не має сенсу». Як набуття індивідуальності залежить від освіти й виховання, так і перетворення натовпу в суспільство, саме через це, залежить від освіти й виховання. Сучасні науки говорять про особливу важливість освіти і виховання в розвитку інтелекту і його використанні, присвячуючи цій галузі окремі дослідження. Двадцять перше століття буде століттям теорій, в яких особистість посідатиме центральне місце. Вже зрозуміло, що найбільшою цінністю у всесвіті є величезний потенціал, званий людиною. Докази того, що в обхід людської особистості, всупереч їй, і нехтуючи людською культурою, не можна досягти чого-небудь, досить переконливо були представлені в подіях століття двадцятого. «Любити і поважати людину, просто тому що це людина, не що інше, як прояв поваги до Творця. Любов і повага лише до тих, хто думає так, як думаєш ти, що не є щира любов і повага, а є лише себелюбство і перетворення себе в об’єкт поклоніння. А приниження тих, хто в основі думає так само і має ті ж уявлення, але відрізняється від нас у своїх міркуваннях лише деякими нюансами — повне невігластво і еґоцентризм», — каже Ходжа-ефенді, не поділяючи людей на «своїх» і «чужих» (4). Бо, на його думку, людина — «…основний предмет будь-якої філософської та наукової думки. Не беручи його до уваги, неможливо ні мислити філософськи, ані займатися наукою… Книги спрямовуються до неї. Заповнюються нею і виконуються світлом» (4). Цей погляд, підносячи людину, звичайно ж, тісно пов’язаний з використанням розумових здібностей, дарованих людині…

Незвичайна розумова творчість людини — нескінченна сила, яка саме завдяки освіті й вихованню може стати найкориснішою. «Як не має без знання минулого, так немає і майбутнього. Все, в кінцевому підсумку, пов’язане зі знанням, і немає нічого, що міг би дати людині світ, в якому його немає» (4), — каже Ходжа-ефенді. Коли я вперше ознайомилася з інтерв’ю Ufuk turu («Прогулянка горизонтом»), проведеним з ним, мою увагу привернуло те, що Ходжа-ефенді досить часто звертається до західних джерел. У всіх його промовах і в усьому, що він написав, простежується ця особливість. Він досить часто вдається до імен західних мислителів, художників, композиторів і наводить, у зв’язку з ними, безліч прикладів. У знанні для нього немає поділу на Схід і Захід. Він намагається пояснити людям, які його оточують, що західну культуру треба знати не менше за східну. «У своїй картині «ідей», Рафаель, відображаючи світ Платона, змушує його вказувати на те, що ховається за небесами, і в той же час, відкривати своїм учням те, що біля самих його ніг. Ах, якби наше позбавлене високих почуттів покоління могло бачити хоча б те, що лежить у них під ногами!..», — каже він, вишукуючи у великому і загальному вирішення для малих і конкретних проблем.

Протягом усієї нашої історії всіма затятими противниками науки і знання були ті самі релігійні фанатики, про яких пише Кінді. Мислення, спрагле зберігати порядок, яке має з цього зиск і яке може вільно дихати лише за затворами цього порядку, боїться нових думок. Боїться роздумів, боїться знання. Воно зробить усе, щоб знищити їх. Але настає час, і насіння пускає коріння. І це мислення втрачає владу. Тут усе ростить надія. Кажучи, що «саме завдяки надії індивід знаходить буття», Ходжа-Ефенді саме в надії бачить відродження суспільства. Він вірить в особливу важливість віри в себе і в майбутнє. Для нього, людина, яка втратила надію, не живе, а суспільство, яке не має надій, є паралізованим. Бо «надія — є відкриття людиною свого духу та відчуття сили, яка наснажує цей дух».

«…О, народе благословенний! Якщо те, на що ти чекаєш, не ранок кінця світу, залиш бездіяльність, як Геракл, коли вирушив на допомогу Прометею, біжи й рятуй молодь, що несеться в обійми сатани!..»

Він вказує на доконечну потребу «повернути дух людини» цьому суспільству, цій нації. Він побачив, що знання без духу ні на що не годиться. Його пошук — це пошук мислителя. «…Подібно до фальшивих ремісників, які користуються порожньою сцени, дуже часто безліч акторів виходило до наших людей і сміялося з них. Але ніколи вони не вміли опанувати серця наших людей».

Він мріє про «чорноробів думки, які створюватимуть майбутнє й вестимуть його до висот», і говорить про важливість виховання «золотого покоління», у зв’язку із здійсненням цієї мрії. «Вантаж, важчий за гору Каф (5), пояснювати невігласам щось…»

Приділяючи особливу увагу молоді, він вінчає її думкою про важливість мобілізувати все і вся в ім’я освіти: «…О, народе благословенний! Якщо те, на що ти чекаєш, не ранок кінця світу, залиш бездіяльність, як Геракл, коли вирушив на допомогу Прометею, біжи й рятуй молодь, що несеться в обійми сатани!..», — каже він людям, що оточують його. Бо він вважає, що «в людині все — зародок краси й добра. У ній немає зародку зла й потворності». Те, що робить людину незалежною і пов’язує її з «Абсолютно Вільною і Єдиновладною» істотою, це його розум, а одразу після розуму, Ходжа-ефенді вирізняє свободу. Він каже, що «ті, хто бачить у людині один лише механізм і заперечує її волю», не в змозі пояснити нам що-небудь. Як людина втратила свою важливість після того, як позитивістську думку було обернено на об’єкт поклоніння, так і всі тоталітарні ідеології захлинулися в пристрасті до «порядку», всупереч людині та її природі. У відповідь на доводи тих, хто стверджує, що культура і цивілізація загальнолюдські й не можуть бути локальними, Ходжа-ефенді каже: «Якого б рівня загальності вони не досягли, вони мають утілювати в собі дух тієї нації, яка дала їм життя. Тому ми маємо бачити в них не стільки готовий одяг, скільки тканину, ще не розрізану і не зшиту. Тканина, яку кожен народ кроїтиме під свій зріст і з якої шитиме на свій розмір» (4).

«Якого б рівня загальності вони не досягли, вони мають утілювати в собі дух тієї нації, яка дала їм життя. Тому ми маємо бачити в них не стільки готовий одяг, скільки тканину, ще не розрізану і не зшиту. Тканина, яку кожен народ кроїтиме під свій зріст і з якої шитиме на свій розмір»

З другого боку, підкреслюючи той факт, що «…сьогодні вже неможливо жити з остаточно одряхлілими уявленнями, які не мають нічого спільного із сучасністю», він одночасно вказує на деякі небезпеки, з якими ми неминуче зіткнемося, якщо продовжуватимемо «бути ображеними» на науку і техніку. І коли щось тут «не так», то причину, як він вважає, слід шукати в тому, що «справжня людина науки намагається уникнути відповідальності».

Він підкреслює, що організація всієї країни з огляду культурного, є не що інше, як її відродження, що спирається на її власну ментальність і віру, що живиться тільки від її коріння. Він каже про те, що організуватися, згідно з вимогами часу, й стати монолітом, нація зможе лише в тому разі, якщо діятиме в рамках своєї національної ідеї і своїх духовних здібностей, а якщо вона зіткнеться з нерозв’язними труднощами, то помре «…повільно, як риба, викинута на берег». Каже про відмінності в мисленні, в менталітеті кожного народу. Каже про те, що ми, поза всяким сумнівом, потребуємо досягнень науки і техніки розвинених країн, але що все це ще треба наповнити змістом. Він закликає людей не боятися оновлення. Він бачить у цьому відродженні новий Ренесанс. Тому заново дає нові визначення багатьом поняттям і людським чеснотам. Дає пояснення, що означає це поняття. Щастя, наприклад, на його думку — це ясність, незатьмареність усередині людини. Страждання — це шлях, який треба пройти й пережити, щоб досягти мети. Вірність, дружба, благородство, милосердя, терпимість, гріх, терпіння — все це знаходить у нього свій сенс і пояснення причини свого буття. І в цьому теж є певні моменти, які вказують на те, яким він хоче бачити світ. Сам, як ідеаліст, він у той же час являє цьому світу абсолютно реалістичний підхід. Ви бачите, як, уникаючи утопій, він знаходить практичне вирішення найважливішої проблеми дня. При всьому багатстві його уяви й силі ідеалізму, він, не захлинаючись у них, міцно стоїть на землі. Він одночасно в леті і в певній точці. І оскільки йому вдалося створити свій синтез, реалізм і сповнений терпимості ідеалізм співіснують у ньому в мирі та злагоді. Найімовірніше, в цьому йому допомагає його здатність постійно вбирати нове. Будь-яка людина, будь-яка інформація, все, що для нього є новим, може його схвилювати. «Здатність оновлюватися — перша і найголовніша умова буття. Ті, хто не здатен до своєчасного оновлення, навіть перебуваючи в розквіті сил, рано чи пізно загинуть. Усе живе залишається живим і далі живе доти, доки оновлюється». Мені здається, що завдяки саме цій якості громадський рух зберігає свою динаміку. Завдяки тарикатам (6) тюрки, упродовж багатьох століть, пристосовуючись до нових умов, навчилися йти в ногу з часом. Тарикати не догматичні, вони вказують шлях і вчать організації. Вони, пропонуючи на вибір безліч різних шляхів, відповідали найрізноманітнішим натурам безлічі найрізноманітніших людей і в той же час виховували мирян. Тобто, нехай незначною мірою, але змінювали людей. Може, це і є те, що Ходжа-ефенді називає «…провести всі світобудови крізь призму духу та змусити уми працювати в повну силу — це і є справжнє оновлення» (7). Тому в його баченні людини воля посідає особливе місце. Усвідомлення волі стає для людини розумінням власної натури й силою самосприйняття. А стан, протилежний цьому — деґрадація особистості. Така людина нерішуча, вона заплуталася. Вона безсила стати самою собою.

«Не можна сказати, що ми фізично або духовно відстаємо від розвинених країн. Але факт той, що ми набагато більше допустимого відстаємо від них в управлінні часом, в умінні не відставати від нього й кожну частинку його цінувати, як справжню цінність»

Використання часу — ще одне, що турбує його так само, як перебування в глухому куті невігластва. «Не можна сказати, що ми фізично або духовно відстаємо від розвинених країн. Але факт той, що ми набагато більше допустимого відстаємо від них в управлінні часом, в умінні не відставати від нього й кожну частинку його цінувати, як справжню цінність» (7). Бо для нього час не абстрактне поняття, а навпаки, найцінніший капітал на світовому ринку. Він говорить про зв’язок між часом і планами на майбутнє і проектуванням. Вважає невігласами тих, хто скаржиться на брак часу. Наводить приклади з життя великих, які вміли цінувати час. «Захоплені хвилюючим диханням часу, такі як Мевляна, люди всі обернулися в один крик і розбудили весь світ. Ньютони, надаючи значення навіть такій дрібниці, як падіння одного яблука, виявили та виснували з книги світобудови закон ґравітації й довели, що часу може вистачити на все. Злиті з часом, ці великі люди найкращим чином оцінили спадщину минулого, і раз по раз вивчали свою теперішність…» (7).

Найбільше Фетхулах Ґюлен Ходжа-ефенді зазнав критики у зв’язку із «золотим поколінням» (8). Робилося припущення, що, підготувавши свої кадри, його група збирається прийти до влади. Але не було взято до уваги, що панує в групі повага до окремої особистості та їхньої інтеґрації в саме суспільство. Постійно очікувалося, що він увійде в політичне життя, а його зустрічі з політичними лідерами стали подією й дали привід до різного роду коментарів. У Туреччині, де все політизоване, Ходжа-ефенді, принципово цурається політики, звичайно ж, має якісь власні судження про політику. І він досить відкрито заявляє про це: «Ах, ці юрби, в тисячах ницих і нікчем, що мчать у прірву! Що не стається — сталося з ними. Еґоїстичні і еґоцентричні лідери, лідери до того ж іще й сліпі, й глухі, щодня обіцяли їм нові радості й свята, щодня обнадіювали їх новим світлом у кінці тунелю. І це погубило цих нещасних людей. Так, ці дивні лідери раз у раз обіцяли то райське життя на Заході, то відправляли їх у промовах своїх на узбережжя Америки, то «пасли» на луках Ірану і Турану. Юрби нічого з того, що відбувається, не розуміють. Як нахлібники, невпинно товпляться вони то в одні, то в інші двері, вимолюючи чужу думку, невпинно змінюючи один вівтар на інший, волаючи то до одного, то до другого». Мені здається, в цих словах варто звернути увагу не тільки на критику на адресу політичних лідерів, а й на критику на адресу самого суспільства… Ось чому (вважаючи не менш важливим змінити самих членів суспільства. — Пер.) він дає визначення нової людини: «Нова людина — це людина мисляча, котра шукає, вірить і вірує, котра не відкидає духовне й сповнена високих духовних насолод. Щоб побудувати свій світ, вона не тільки оптимально використає можливості свого часу, а й збереже свої національні і духовні цінності й викаже, таким чином, абсолютно особливу віддачу» (9).

«Наші інтелектуали — сновиди, ніяк не можуть прокинутися від своєї сплячки і протягом багатьох років далі зберігають владу над нашими багаттями науки, нехай далі марять мотлохом п’ятдесятирічної давності, але світ уже переживає радикальні зміни й несе в тяжі своєму цілком нові творчі процеси»

Нова людина всебічно розвинена, вона у всьому розбирається. Вона охоплена ненаситної жагою до знань. У неї всеосяжного погляду на речі й вона сповнена любові. Нова людина, «володар духу творення» — пряма протилежність шаблоннику. Що завжди випереджає свій час. Людина урівноважена і врівноважувальна. «Нова людина — це переможець і першовідкривач». Особливо це визначення, що заохочує людей до відкриття нових для них світів, дає туркам новий погляд на речі. Турки — шукачі пригод, протягом багатьох століть, змінюючи місце за місцем, прийшли на Захід, і тепер їх можна виявити в будь-якому куточку світу. І особисто мені, здається недостатнім пояснювати все це пошуками «хліба». Ви можете зіткнутися з ними не тільки в Африці, на Алясці або в Аргентині, а й у багатьох інших місцях. Якщо ця особливість її характеру знайде підтримку і заохочення, то наша турецька людина набуде неоціненного досвіду, який у свою чергу розширить її кругозір. Можливо, тому Ходжа-ефенді каже про те, що «весь світ ще раз почав оновлюватися, всюди всі мріють про нове, планують нове, говорять про нове й мало не складають оди якійсь жаданій, чарівній новизні» (10). Ще торік, вказуючи на вражаючі результати змін в інтелектуальному житті суспільства, він одночасно підкреслював, як наша інтеліґенція, протягом багатьох років, вважає за краще задовольнятися думками і теоріями кількарічної давності: «Наші інтелектуали — сновиди, ніяк не можуть прокинутися від своєї сплячки і протягом багатьох років далі зберігають владу над нашими багаттями науки, нехай далі марять мотлохом п’ятдесятирічної давності, але світ уже переживає радикальні зміни й несе в тяжі своєму цілком нові творчі процеси». Він багато разів повторює, що в той час, як Берґсон, Бутруа, Хамлін і багато інших західних вчених сперечаються про те, що наука і техніка не в змозі вирішити всі проблеми людства, думають тільки про Захід з його цінностями і про заборони й заповіді нашого часу, в нас усі дружно далі перебувають уві сні. Він вважає, що розрив між університетами й духовними обителями (11) завдав глибокої рани нашому національному духу. «Коли вони роз’єдналися, університет скотився у прірву фанатизму, а тарикатські обителі потрапили в згубні мережі містицизму», — каже він (10).

Фетхулах Ґюлен Ходжа-ефенді постійно думає про те, як будуватиметься Туреччина майбутнього, що буде обов’язковим у світі в майбутньому, що треба відкинути, а що залишити. На якому фундаменті повинен бути побудований цей новий світ? Не можна поспішати з рішеннями, поки не знайдеш правильної відповіді на це запитання. Тому що «насправді, людина — дитя очікування».

Кажучи «заплющивши очі, я думаю про Туреччину», він в якомусь сенсі наводить на роздуми про його життя, повне тривалого очікування.

«Розмірковуючи про те, що ми ніяк не можемо вирішити, ким же ми маємо бути як нація і про те, що вже ціле століття або навіть два кидаємося то вліво, то вправо, ми жахаємось, і занепокоєння охоплює наші уми й серця» (10).

Ось що він думає про Захід: «Західне середньовіччя вважало за кращий лише один вимір і побудувало все на теологічному погляді на речі й повірило в химеру, що завдяки цьому зможе вирішити загадки світу земного і світу потойбічного. Нещасні, віками й століттями, наче в човні з одним веслом, направивши вітрила назустріч Вічності, вони все оберталися і оберталися навколо однієї темряви й так і не змогли пройти відстані навіть завдовжки в одне шило. А в наступні століття, немов у тому була якась потреба, вчинили прямо протилежне: побудували все на матеріалізмі й натуралізм. Тобто, цього разу, щоб осягнути суть буття, налягли на ліве весло… Дороги виявилися підступні і задовгі, й від обертання по колу в них замакітрилася голова, погляд потьмарився, а потім човен захитався і, нарешті, перекинувся. До кінця століття, який ми вже залишили позаду, позитивні науки так розійшлися й розгулялися, що Рубен Альвес, Поль Фейєрабенд, Рене Генон та інші “язики” і тлумачі сучасної науки, у відповідь на цю маячню і розгнузданість, відчули, що належить приборкати їх, ляпасами привести до тями. Ах, якби ми могли хоч настільки бути врівноважені, раціональні й могли довіряти здоровому глузду!» (10)

Критикуючи Захід, він у той же час не випускає з уваги його гідності. Він каже, що тоді, як ми викидаємо на смітник історії своє минуле, цінності Заходу, які так розвинули його, залишаються для нас недосяжними. «Західна людина знає ціну своєму надбанню, і вона настільки трепетно й шанобливо ставиться до джерела своєї сучасної культури й цивілізації, що нам стає соромно за себе» (10).

«Перш ніж щось зруйнувати, треба вирішити, що ж буде побудовано на місці зруйнованого, і лише потім зруйнувати те старе й непотрібне. Завжди треба діяти з міркування “зруйнувати, щоб створити”, і перш ніж удариш по тому, що хочеш зруйнувати, неодмінно створи макет того, що хочеш спорудити. У кожній справі, яку ти задумав, рішучість і активність мають живитися з джерела науки, знання й передбачливості, а твердість і піклування мають підтримуватися дослідженням і знанням справи, щоб слідом за творенням знову не почалося руйнування»

На запитання «Що ж має робити Туреччина?» він відповідає, акцентуючи увагу на тому, що ми маємо прокласти собі шлях, зважаючи не тільки на динаміку нашої історії, а й на динаміку нашого суспільства: «Доти, доки усі гуртом ми не виправимо нашого становища, не знайдемо свого місця серед світових держав, не сконструюємо своєї системи мислення, не втілимо в реальність нашого уявлення про те, яким наше життя має бути, і не знайдемо свого стилю у всьому, сидіти й чекати, поки все відбудеться саме по собі, не що інше, як необґрунтована мрійливість. Систематизація нашої розумової діяльності все ще переживає дитячий період повзання навкарачки, релігійна думка ще не вивільнилася з мережі формул… Плутанина, що постає від нашого незнання і нерозуміння як Ісламу, так і Заходу, постійно робить нас жертвами невизначеності. Всі ті смисли, які ми вкладаємо в релігію, науку, розум, культуру, буття, будь-яку річ, у дух, природу і людину, не відповідають ні Ісламу, ані західній філософії.

…І крім однієї або двох копій, що виставляють свого автора на загальне осміяння, жодна серйозна західна думка не знайшла серйозного відображення в нашому мистецтві й літературі. А те, що відбилося, давно вийшло з моди». Тут серйозний докір тим, хто вважає важливою справою мислити методологією 70-х років. Відкрити Туреччині дорогу до прекрасного майбутнього можна лише розтопивши лід нашого розуму, лише навчившись цікавитися й шукати. Осягнути те, що нас ми оточує, можемо лише тоді, коли вислухаємо його, а не будемо самі спершу вирішувати, що воно собою являє. Треба хоч якось зацікавитися…

Дух інтеліґента — просвітителя; нове віяння, оригінальне у своїй індивідуальності, вмінні дивитися й бачити по-іншому і створенні нового синтезу, наполегливо стукає у двері перемін. Невже вам зовсім нецікаво?

Випробувальний біль змінперемін, бо він пов’язаний з іншими, змінними світами, Туреччина, лише змінившись сама, зможе знайти своє місце у світі.

«Перш ніж щось зруйнувати, треба вирішити, що ж буде побудовано на місці зруйнованого, і лише потім зруйнувати те старе й непотрібне. Завжди треба діяти з міркування «зруйнувати, щоб створити», і перш ніж удариш по тому, що хочеш зруйнувати, неодмінно створи макет того, що хочеш спорудити. У кожній справі, яку ти задумав, рішучість і активність мають живитися з джерела науки, знання й передбачливості, а твердість і піклування мають підтримуватися дослідженням і знанням справи, щоб слідом за творенням знову не почалося руйнування» (12).

Фетхулах Ґюлен Ходжа-ефенді пропонує нам багатство, величезне і глибоке, як океан; про це варто поговорити, варто посперечатися. Ми дізнаємося, що це, якщо поцікавимося.

  • (1) Той, хто керує караваном, веде його.
  • (2) Ахмед Йасаві, Накшбанді — відомі вчителі суфізму класичного періоду.
  • (3) Кінді (870—950 рр.), «Філософські трактати», вид. «Iz», тур.
  • (4) «Час і покоління», с.1.
  • (5) Каф — міфічна гора, яка відокремлює наш вимір від інших.
  • (6) Тарикат — суфійська організація, чернечий орден.
  • (7) «Час і покоління», 2.
  • (8) «Золоте покоління» ( «алтин несіль») — термін з лексикону Ф. Ґюлена означає нове одухотворене і освічене покоління.
  • (9) «Час і покоління», 4.
  • (10) «Час і покоління», 5.
  • (11) Розрив в епоху правління османів між університетами та суфійськими обителями.
  • (12) «Час і покоління», 6.

Related Posts