Інтерв'ю

Іслам: запрошення до діалогу

Діалог як необхідність

Першим запитанням тут постає проблема потрібності такого діалогу. Здається, для більшості читачів вона зрозуміла. Адже мусульмани для нас вже давно не є далекими жителями екзотичних країн, а є сусідами, співробітниками, співгромадянами… Елементарна потреба у взаєморозумінні навіть на побутовому рівні — вже вагома підстава для ближчого знайомства з переконаннями людей, що поруч з нами.

Крім того, вплив ісламу в міжнародному житті зростає з кожним роком, а кількість мусульман в європейських країнах обчислюється вже мільйонами. У такій ситуації діалог не просто конче потрібний — він неминучий.

Природно, нам слід шукати насамперед ті точки дотику зі світоглядом мусульман, які покращували б життя на спільному просторі й робили б можливим співробітництво, а не ускладнювали б взаємини. Тобто, ми маємо розглядати іслам з позитивного погляду мирного і по можливості плідного співіснування, а не з погляду неґативної критики, принаймні остільки, оскільки мова йде про громадську і міжнародному злагоду і не стосується теології, що не зачіпає особистого світоглядного вибору кожного з нас.

«Є один Бог — той, о створив світ і людину, а решта богів — людські помилки. А в іншому, каже Ґюлен: Тобі — твоя релігія, мені — моя»

І тут можуть виникнути ще два запитання. Перше: а чи не буде це пропагандою ісламу в країні, де традиційно прийнята релігія й без того не в кращому становищі? Друге: а чи не послужить це розвитку віросповідної байдужості — мовляв, усі релігії однаково гарні, і якщо я відмовлюся від однієї заради іншої або накришу собі з них духовний вінегрет, нічого не зміниться? Ну, по-перше, вже сказано, що хоча б мінімальне знайомство просто потрібне і навіть неминуче. Але тут одразу ж слід додати: потрібне саме знайомство, з’ясування реального стану речей. Тобто, було б непогано як мінімум оскаржити типові забобони, що стосуються ісламу й поширені в масовій обивательській свідомості Щодо байдужості, індиферентності — видається, що в суспільстві, де чимала частина народу взагалі дотримується атеїстичних поглядів, а ще значна частина не дуже переймається духом формально сповідуваної релігії, таке ознайомлення швидше розбудить, ніж погасить, інтерес не тільки до ісламу, а й до християнства.

Що ж стосується вдумливо віруючих людей, то їм ознайомлення з деякими питаннями іншої віри навряд чи зашкодить. Причому з обох сторін — і з боку християн, і з боку мусульман. Є принципові моменти у християнстві, з якими ніколи не погодиться мусульманин, — і навпаки. Не будемо їх тут наводити, оскільки не про це зараз мова. Зате є цілий ряд питань, в яких можливим є не тільки взаєморозуміння, але навіть і співробітництво.

Іслам, християнство та іудаїзм мають спільне історичне коріння, відповідно в багатьох важливих моментах, що стосуються загальнолюдської моралі, соціального служіння, праці, міжособистісних і міжнародних відносин у них багато спільного. Не кажучи вже про те, що всі визнають причину світобудови в благій божественній волі, в любові Творця, який створив всесвіт і людину в ньому, щоб наділити її радістю буття.

Починаючи з цього важливого моменту, Фетхулах Ґюлен і пропонує підходити до спілкування між представниками трьох вельми впливових релігій. Осмисленість людського життя, наявність у ньому розумної мети, її безумовна цінність — це те, що нас об’єднує. І це протистоїть впливовій у сучасній світовій культурі неґативній тенденції, яка схиляє людину до думки про абсурдність буття, пропонує їй забутися в потоці швидкоплинних насолод, спонукає відмовитися від моральних імперативів, позбавляючи їх особистісно замотивованого сенсу.

Хотілося б процитувати дещо з Ґюлена, зробивши водночас невеличкий коментар. У роз’ясненні своєї позиції з міжрелігійного діалогу Ґюлен наводить відому ісламську формулу — немає бога, окрім Аллаха — саме так, написавши слово «бог» з маленької літери, а в дужках уточнення: немає бога, окрім Бога. Ми якось звикли чути цю фразу як прояв «ісламської нетерпимості», забуваючи, що Аллах — це і означає Бог, тільки поарабськи. Тобто, правильніше було б перекладати цю фразу так, як це дано в дужках — немає бога, окрім Бога.

Є один Бог — той, що створив світ і людину, а решта богів — людські помилки. А в іншому, каже Ґюлен: «Тобі — твоя релігія, мені — моя».

«До терористичних організацій часто належать люди, котрі і в особистому житті допускають вчинки, явно не сумісні з ісламом, — вживання наркотиків і алкоголю, розпуста, грабіж, незаконна торгівля і сумнівні фінансові операції»

Про тероризм

Звичайно ж, коли мова заходить про іслам, перше, що займає сучасну людину, котра більше цікавиться громадським життям, ніж релігією, — це проблема тероризму. Внаслідок ряду причин — переважно політичного характеру — це потворне явище сьогодні найбільше поширюється (а ще більше акцентується політиками і ЗМІ) у зв’язку з конфліктами у традиційно мусульманських регіонах світу. Але для того щоб зрозуміти, що основою тероризму є не іслам як релігія, а загальнолюдська природа, досить звернути увагу хоча б на те, що до тероризму вдаються не тільки мусульмани. Це по-перше. А по-друге, саме поняття про тероризм коригується в масовій свідомості тими ж ЗМІ. Тобто: уряд цілої країни, що віддала наказ про бомбардування чужої території і що вийшла з ситуації переможцем, терористичною групою не вважається, а воєнізована організація, яка всіма правдами й неправдами намагається захистити свою країну, але програє бій або політичну інтригу, — може бути оголошена бандою терористів. Більш того, в тероризмі можуть звинуватити і уряд, повалений сильнішим противником, — але не переможця…

Проте проблема тероризму в ісламських спільнотах є, і Ґюлен цього не заперечує. І прагне пояснити справжні причини й масштаби цієї проблеми. Що стосується масштабів, він звертає увагу на те, що, природно, вибухи і постріли, що пролунали в тому чи іншому місці і що ретранслюють по всьому світу, помітніші, ніж трудове і сімейне життя мільйонів мирних мусульман, які ніколи не брали й не збираються брати в руки зброю. Тому враження у свідомості людей, не схильних до аналізу реальної ситуації, створює викривлену картину дійсного співвідношення між двома протилежними тенденціями серед політично активних мусульман. А насправді терористи — меншість, члени закритих спільнот, що відкололися від великих громад. І тероризм як принцип порушує основні положення ісламської етики. До того ж до терористичних організацій часто належать люди, котрі і в особистому житті допускають вчинки, явно не сумісні з ісламом, — вживання наркотиків і алкоголю, розпуста, грабіж, незаконна торгівля і сумнівні фінансові операції. Звичайно, не всі в цих організаціях такі, є там чимало і просто ошуканих або заляканих людей, а також людей, що піддалися надмірному гніву або впливу єретичних з погляду традиційного ісламу вчень. Але відносна кількість явних відступників од ісламських поведінкових норм там більша, ніж у цілому по громадянському суспільству. І в цьому є певна логіка. Для того щоб її зрозуміти, потрібно усвідомити собі уявлення про джихад, який теж, до речі, точніше якраз — недоречно, помилково, часто пов’язують з тероризмом.

Ґюлен починає пояснювати термін «джихад» з етимології слова. Семітський корінь, що лежить у його основі, має загальне значення «усувати перешкоди». Між іншим, знайоме нам семітське ж слово «сатана» означає «створює перешкоди». Тобто виходить, що джихад у поданні мусульман — це насамперед усунення перешкод, що створюються ворогом роду людського.

Джихадів є два — великий і малий. Великий — це внутрішня боротьба, боротьба з собою, зі своїми вадами, духовне вдосконалення, наближення до своєї істинної, задуманої Творцем суті. Сюди належать передовсім регулярна молитва, виконання моральних приписів і елементарних поведінкових норм, самоосвіта і т. ін. Для «просунутіших» мусульман це можуть бути і важкі духовні вправи, вивчення спеціальних ісламських наук, пости, що виходять за рамки загальноприйнятого за календарем, відлюдництво. Але для всіх мусульман це насамперед боротьба з вадами — заздрістю, еґоїзмом, жадібністю, злобою тощо. В цілому ж це внутрішня, психічна діяльність, спрямована на формування досконалої, з погляду ісламу, особистості.

Малий джихад — це соціальна, зокрема політична, діяльність, спрямована на вдосконалення суспільства — в межах, доступних конкретній людині. Сюди можна віднести милостиню і гостинність, іншу благодійну діяльність, релігійну проповідь, приватне й міжнародне миротворство — і, звичайно ж, захист вітчизни. Але ж захищати батьківщину властиво не тільки мусульманам! Це щось спільне для всіх людей і народів. Проблема тільки в тому, що військовий аспект джихаду в масовій обивательській свідомості непропорційно зріс у порівнянні зі своїм реальним значенням.

Але повернімося до логіки взаємозв’язку між великим і малим джихадом. Ґюлен наводить думку, згідно з якою людина, котра не досягла успіху у великому джихаді, зазнає невдачі і в малому. Тобто, якщо людина не стоїть на шляху подолання своїх моральних вад, якщо вона є іграшкою пристрастей, то навіть якщо вона намагається свої внутрішні недоліки приховати, вони неминуче матимуть вияв назовні. І навіть якщо вона оголошує себе борцем за іслам, але водночас не зуміла виконати хоча б мінімальних приписів своєї релігії в особистому житті, це незмінно призведе до помилок і в громадській діяльності. Ось вам і логічний зв’язок… Виявляється, що до тероризму залучені або люди, котрі внутрішньо давно зреклися своєї віри — ще в Корані згадувані лицеміри, або люди, цими лицемірами обдурені. Але не мусульмани як такі.

«Виявляється, що до тероризму залучені або люди, котрі внутрішньо давно зреклися своєї віри — ще в Корані згадувані лицеміри, або люди, цими лицемірами обдурені. Але не мусульмани як такі»

Про жінку

Ставлення до жінки є далеким від доволі поширеного у нас обивательського уявлення про її місце в ісламському суспільстві як безправної істоти, що обслуговує будь-які примхи чоловіка. Достоту так само воно не узгоджується з новітніми тенденціями, які ігнорують специфіку статі. І між цими двома принципами виявляється несподіваний, на перший погляд, зв’язок. Справді: більше неповаги до жінки як до своєрідної особистості можна помітити в тій ролі, яка нав’язана їй сучасною західною цивілізацією. Коли її краса «комерціалізується», використовується як рекламний товар, коли її зовнішньою чарівністю підміняються обов’язкові ділові якості — і питання, замість конструктивного рішення, знаходять розв’язку в особистому впливі. І справа тут зовсім не в підозрілому ставленні до здатності жінки пізнавати факти, осмислювати їх і доходити розумних висновків. Справа в об’єктивному ставленні до особливостей її психіки. Немає тієї думки, що вона нібито гірша від чоловіка — або, навпаки, краща за нього. Думка та, що вона — інша, інша. Якщо постаратися звести всі пропоновані Ґюленом незчисленні епітети, визначення й поетизовані пасажі до короткої формули, виходить таке.

Жінка — складніша, деталізованіша за своїм психічним улаштуванням істота, ніж чоловік. І як усе складніше — тендітніша, вразливіша. Але — з певного боку — й мудріша. Вона уважніша до деталей, подробиць, частковостей, вона швидше реагує на найменшу зміну ситуації — на тому етапі, коли розумом, зокрема й «чоловічим розумом», ця зміна ще невловима. Образно висловлюючись, жінка «відчуває атмосферу». На відміну від чоловіка, який «аналізує ситуацію». Вона ближча до сім’ї й дітей зовсім не тому, що чоловік за рахунок неї хотів би звільнитися від домашніх турбот і тому призначив їй таку роль. Вона така об’єктивно — тому що швидше за чоловіка зрозуміє примху дитини, що не вміє виразно висловити своє занепокоєння, тому що краще визначить, у чому причина дискомфорту, що склався в домі чи навіть кімнаті, вона чуйніше відреагує на невисловлені переваги гостя й не стане, наприклад, нав’язувати йому розмову, цікаву тільки чоловікові, а запропонує чаю — бо гість щойно з вулиці, а там холодно… річ не в тім, що її так привчили, — річ у тім, що чоловікові це й на думку не спаде…

Так, такі якості є дуже цінними і в суспільному житті, і в виробництві. Наприклад, жінка може виявитися гарним аналітиком-інформатором, що «курирує» ситуацію. Або педагогом, що вникає в особливості розуму і характеру кожного з учнів. Але їй, через названі особливості, важко протягом тривалого часу витримувати, наприклад, однорідне емоційне напруження. Їй важко абстрагуватися від особистісного сприйняття людей і фактів, коли це буває конче потрібно для ділового «схематизування» ситуації. Набагато важче вона преносить і емоційні удари, пов’язані з невдачами і втратами, з грубістю оточення, природними і соціальними катаклізмами.

«У будь-якому разі у жінки має бути уявлення про те, між чим і чим вона насправді вибирає, а після цього, в ідеалі, — ще й можливість здійснити свій свідомий вибір»

Звертаючись до чоловіка, Ґюлен акцентує увагу на дбайливому ставленні до жінки, порівнюючи її з кришталевою вазою філігранної роботи. Вона може стати центром врівноваженої, доцільної обстановки навколо себе, але варто її нахилити або недоречно посунути — рівновага порушиться. Точно так само її легко й зовсім розбити…

А звертаючись до жінки, Ґюлен застерігає від однобокого ставлення до себе як до насамперед предмету зовнішньої краси, від такої ж однобоко надмірної уваги до своїх пристрастей і випадкових, часто спровокованих ззовні, фантазій — з ігноруванням внутрішньої гармонії. Тобто закликає ставитися до себе як до особистості, а не як до функції, прагнути до самореалізації, підказаної природними і особистими мотивами, а не нав’язаної з боку. І тому з’являється вже закид до суспільства, яке в сучасному західному варіанті часто чинить не дуже явне, проте досить дієве насильство над особистістю жінки, нерідко змушуючи, а то й переконуючи її займатися не тим, що їй насправді властиве. Мова не йде про заборону на ту чи іншу діяльність для жінки. Йдеться проте, чому нею віддаються переваги, та її можливості. У будь-якому разі у жінки має бути уявлення про те, між чим і чим вона насправді вибирає, а після цього, в ідеалі, — ще й можливість здійснити свій свідомий вибір.

Related Posts