Статті про Гюлена Ф. Ґюлен

Роль руху Фетхуллаха Ґюлена в процесі цивілізації

Після подій 11-го вересня 2001 р. з’явилась постійно зростаюча загроза того, що ненависть до тих, хто здійснив цей акт тероризму, пошириться і на інші ісламські організації та співтовариства, непричетні до войовничих настроїв. Пануюча на Заході тенденція одностороннього розгляду різних течій ісламу без урахування відмінностей між фанатами і поміркованими, не є чимось новим, однак після терористичної акції проти Центру світової торгівлі в Нью-Йорку ризик невідповідності понять зріс. У цьому плані доволі погіршило ситуацію вторгнення в Ірак, оскільки в обстановці безладу, який мав місце через погану підготовку операції окупації, різні екстремістські організації знайшли підхожий ґрунт для своєї діяльності під іменем ісламу. Враховуючи такий негативний розвиток подій, наразі стало важливим, як ніколи, висвітлити й інший характер ісламу – того ісламу, яким іде більшість мирних мусульман – задля аналізу питань, соціально-суспільних процесів і ділем, з якими такі мусульмани стикаються.

Упродовж останнього століття, а особливо – упродовж останніх декількох десятиліть – у всьому мусульманському світі спостерігається різке зростання ісламіських настроїв. Таке явище пов’язане із зростанням уваги до ісламу з боку широких кіл, що є результатом процесу розвитку, який турецький історик Кемаль Карпат назвав у своєму дослідженні по суспільству пізнього періоду Османської імперії “політизацією ісламу”[1].. Існуюча політизація спричинена тим, що в процесі модернізації іслам стає важливим показником національної незалежності та національно-культурних особливостей.

Незалежно від зростаючого розуміння того, що іслам та ісламський рух відіграють помітну роль у житті сучасного суспільства, увага громадськості звертається до них частіше тоді, коли відбуваються великі й сенсаційні події. Як результат цієї епізодичної і залежної від сенсаційності уваги з’являється загальна відсутність зацікавленості не лише до ненасильницьких форм ісламу, але також до довгострокових аналітичних перспектив. Наведене зауваження не має на меті відкидати факт існування поважної школи вчених у цій царині, воно направлене на те, аби ще раз привернути увагу до того факту, що значні дослідження, на жаль, не мають необхідної сили впливу на суспільну думку. Метою цієї статті є наголосити на думці наукових кіл, до яких найчастіше не прислуховуються. Ми застосуємо аналіз – історичний та структурний – руху Фетхуллаха Ґюлена, що є для сучасної Туреччини одним з найбільш впливових рухів відродження. Наша увага буде сконцентрована не на генеалогії руху як такого, а на процесах модернізації, а також на тому, в чому та на якому етапі цього процесу рух Фетхуллаха Ґюлена отримав найбільш значного результат[2].

“Процес цивілізації”

Для розуміння особливостей сучасного суспільства надзвичайно важливим є уміння розбиратися в питаннях розвитку національної держави. Вважаємо, що Норберт Еліас є саме тим соціологом, якому простіше у порівнянні з іншими вдалося зробити це і не лише шляхом розвитку теорії процесу формування держави, але також шляхом інтеграції її в теорію самоіндивідуальності. Він представляє вирішення цього складного завдання в унікальній праці «Процес цивілізації» (1939), яка є основним теоретичним джерелом написання цієї статті.

Наведений Норбертом Еліасом аналіз процесу цивілізації є одночасно інтригуюче складним у всіх своїх історичних подробицях та чарівно простим своєю теоретичною транспарентністю. Те, що зробив заради економіки математик Джон Неш своїм внеском в теорію ігр (враховуючи “рівновагу Неша”), те ж саме Норберт Еліас здійснив для супільних наук. За допомогою обмеженої кількості простих аналітичних передбачень Норберт Еліас зумів пояснити найбільш складні суспільні процеси.

Основне положення теорії Норберта Еліаса про європейські цивілізації стосується монополізації політичної влади[3]. Починаючи з кінця XX-ст. стала помітною тенденція в монополізації засобів насилля та обкладання податками. Стрімким тенденціям – або феодалізації – періоду середніх віків протистоїть концентрація центральної політичної влади нового часу. Те, що така переміна стала можливою, поступово забезпечило ще більший розподіл праці та виникнення довгих ланцюгів взаємозалежності – в результаті – підйом виробництва економічного прибутку та посилення конкуренції між зростаючими суверенними державами. Якщо в перші роки нового часу в Європі налічувалось близько п’ятисот більш або менш незалежних суб’єктів, то вже на початок ХХ-го століття їхня кількість зменшилась до двадцяти п’яти[4].

Монополізація обкладання податками та засобів насилля з метою стимуляції фізичного росту – і одночасного скорочення кількості – суверенних держав являють собою основні обриси фундаментального аспекту розвитку сучасної європейської цивілізації.

Рішучою стадією монополізації влади – або розвитку абсолютного політичного суверенитету – став період “абсолютної монархії”. Класичним прикладом цього стала Франція періоду з часу Людовига XIV до правління Людовига XVI і Великої французької революції. Даний період, в особливості тривале правління Людовига XIV (1643–1715) є предметом іншої роботи Норберта Еліаса – «Суспільство палацу»(1933) [5]. Це були важливі періоди формування консолідації сучасної держави з її складним бюрократичним адміністративним устроєм, широкими мережами інфраструктури та чітко окресленими територіальними межами. Норберт Еліас узагальнює такі “специфічні особливості” наступним чином: Якщо ми поставимо собі запитання, як може бути можливою сильна централізована влада в глибоко диференційованому суспільстві, не враховуючи високу й рівно розподілену залежність усіх функцій, то ми обов’язково торкнемося цієї специфічної особливості, яку зараз можна визначити в якості головного принципу: час сильної центральної влади в рамках високо диференційованого суспільства повинен настати тоді, коли інтереси найбільш важливих у функціональному відношенні груп досягнуть такого розміру, а влада розподілиться між ними настільки рівно, що стане неможливим між ними а ні рішучий компроміс, а ні рішучий конфлікт.

До подібної конфігурації застосуємо термін “королівський механізм”. Центральна влада дійсно досягає оптимального рівня в державі “абсолютної” монархії в поєднанні з такою особливістю суспільних сил[6].

Згадані тут “функціонально важливі групи” є головними суспільними класами або групами статусу. В аналізі Норберта Еліаса зміни в державній владі тісно переплелись з перемінами у взаємовідносинах класів і груп статусу. Аналіз Норберта Еліаса дозволяє висловити думку, що наскільки головні класи – феодальна аристократія й буржуазія – розвивалися в конфронтації й суперництві одне з одним, настільки ж вони впливали один на другого й були одне для одного привабливі. Це особливо справджується для “нових” по відношенню до “старих” чи таких, що вже склалися, класів. Смаки, манери й культура являють собою зразки поведінки й мислення для тих, хто вийшов з нижчого класу, що мають за приклад представників вищих станів. У перехідний період зміни феодалізму на капітализм аристократія починає втрачати провідне положення, поступаючись новим середнім класам. У більш пізній період аналогічна ситуація спостерігається між представниками нижчих шарів середнього класу, куди входять і робітники, й більш високим шаром професіоналів чи бізнесменів, що вийшли з середнього класу.

Причина, через яку Норберт Еліас вирішів звернутися до перемін у формуванні держави й конфігурації класів у якості процесу “цивілізації” випливає з того, що він проаналізував їх у тісному взаємозвязку з перемінами, що стосувалися формування особистості індивідуума[7].. Його основною тезою є думка про те, що з тим, як законне використання засобів насилля монополізується державою, закладається основа для більш мирних суспільних відносин у межах кожного суверенного політичного субєкта. Під впливом Зігмунда Фрейда він розвинув Его-теорію, згідно якої важливу роль грає інтерналізація агресії. У цьому процесі сучасний європеєць перетворююється на індивідуума, який відносно краще контролює власні емоції – бажання чи агресію – який краще усвідомлює себе самого відносно інших індивідуумів, який більш послідовний у своїх діях і хто наділений більш важким та емоційним характером.

У нарисі “Зміни рівноваги Ми-Я” (Норберт Еліас, 1991), що вийшов майже через пятдесят років після Процесу цивілізації, Норберт Еліас розвиває далі свою теорію, приділяючи основну увагу відносинам між індивідуумом – мною, і соціально-суспільною груповою одиницею особливого значення по відношенню до соціальної інтеграції індивідуума й почуттю приналежності – нами. Раніше, тобто на початку нового часу сімя, село, місцеве суспільство й/або племя представляли собою найбільш цінні або незалежні “групи виживання” для індивідуумів. З розвитком національної держави й усталенням суспільства у більш складне й базоване на зростаючих довгих ланцюгах взаємозалежності, сімейні і племенні зв’язки втратили свою важливість. Особистісний образ “незалежної групи виживання” схожий на національну державу. Перевага «образу ми» відбивається на характері «образу я», його артикуляції чи рівня незалежності. Автономність індивідуума – индивідуалізм – менш виявлена в суспільній групі, де переважають сімейні або племінні відносини, ніж у суспільній групі, що інтегрована в національну державу. Німецький соціолог Джордж Шиммель[8] у своєму відомому нарисі “Чужий”[9] описав у стислій формі діалектику близькості й віддаленості у відносинах індивідуума в межах його оточення, тобто, звязок між інтеграцією в місцевому й вузькому загалі, з одного боку, й суспільством, що базується на явно окресленому розподілі праці, з другого. Оскільки чужий, як новенький, не може мати нічого спільного з місцевими жителями з точки зору історичного й особистого життєвого досвіду, царина спільного для них з прожитого життя звужується до більш спільної зони, тобто тих думок та поглядів, носіями яких є більш широкі маси людей з різних місцевостей. Життєвий досвід, що базується на фізичній близькості й особистих стосунках, стає предметом обміну на більш безособистісний та узагальнений. В ході цього процесу суспільний всесвіт набуває великої абстракції[10].

Опис Шиммелем “Чужого” – не як того, “хто приходить сьогодні і йде завтра”, а як “людини, яка приходить сьогодні й залишається завтра”– не є чимось іншим, як зображенням за допомогою символів певних стосунків між людьми, які складаються в середовищі великих міст. Тому це також може трактуватися в якості послідовного зображення того, що відбувається у стосунках між людьми в сучасному суспільстві. Існує велика різниця між тим, що означає бути індивідуумом – самим собою – в сучасному середовищі, де перевагу має соціально-суспільна інтеграція, що здійснюється національною державою, й тим, що означає бути їм в місцевому суспільстві, сім’ї чи племені.

Туреччина: будується нація

З вищенаведеного, проблеми, що постали в Туреччині, можна підсумувати наступним чином: Туреччина є країною, яка долає розвал традиційних структур політичної влади, що базувалися на місцевих та племінних спільнотах. Однак вона також представляє собою суспільство, в якому процес розвитку нових мереж та взаємозалежностей відбувається з відставанням. Туреччина у даному розгляді є прикладом суспільства з відносно низьким рівнем соціальної інтеграції на національному рівні.

Модернізація в Туреччині, що її було розпочато на початку ХIХ-го століття, означала посилення влади держави по відношенню до місцевих владних груп (за типом племен). У наведених вище міркуваннях сучасна держава виступала в якості інституту, що мав монополію на засоби насилля та збору податків. Однак сучасна держава складається не лише з військової машини, поліції й тих, хто збирає податки, вона також включає в себе складну мережу взаємних послуг, елементів різного рівня інфраструктури, судову систему, політичну владу й функціональне громадянське суспільство. Ніхто не заперечуватиме, що Туреччина пройшла довгий шлях в процесі становлення сучасною державою, однак вона ще не перетворилась в дійсну державу благополуччя.

У випадку Туреччини, інтеграція між державою й ідивідуумом потерпає від подвійної відсталості. По-перше, держава не спромоглась належним чином інтегрувати приватних осіб у суспільні структури засобами інституційних мереж та інфраструктури. По-друге, держава більш ніж часто здійснює утиск громадянських ініціатив різними репресивними заходами. Додайте до цього глибоку економічну нерівність і слабкість керівництва, не здатного вирішувати гострі суспільно-соціальні, економічні й регіональні проблеми, і випливає такий результат, що громадяни не мають довіри до державної влади.

Відповідь на цю відсутність захищеності у щоденному житті багатогранна, вона може включати в себе “ефект затягування”[11] в сімейні узи. В Туреччині індивідуум все ще усвідомлює себе у багатьох випадках більш як “ми”, знаходячись разом зі своєю сім’єю, аніж з державою. Однак це не означає, що сімейні стосунки зберігаються у традиційній формі, про що свідчать результати недавнього дослідження турецьких сімей[12]. Тим не менш, така тривка прив’язаність до сім’ї в Туреччині звертає на себе увагу на противагу іншим європейським країнам, де індивідуум має більш окреслене сприйняття “ми” по відношенню до суспільних інститутів.

Ще одну відповідь на відсутність тісної інтеграції з державою здатні запропонувати різного роду проміжні мережі. Саме у цьому специфічному об’єднанні факторів здатний набрати вагу такий релігійний рух, як спільнота Фетхуллаха Ґюлена. За своєю сутністю дана стаття розвиває думку про те, що там, де суспільні інститути не здатні інтегрувати в суспільство своїх громадян, з’являється необхідність в інших організаціях і співтовариствах для заповнення цієї прогалини. Аналіз даного питання має на меті розглянути рух Фетхуллаха Ґюлена в контексті цієї специфічної проблеми.

Довіра й недовіра

Часто обговорюється в бесідах з молодими ісламськими активістами тема відсутності довіри в сучасному суспільстві. Жінка-учителька, яка працює в одній з шкіл Фетхуллаха Ґюлена, у якої я брала интерв’ ю на початку 2000 р., висловлювала свою потребу у щирості між людьми наступним чином: Причина, з якої я збиралась навчатися в університеті, була в тому, що мені дуже хотілось поїхати з рідного міста. Я не мала змоги миритися із звичками місцевих людей. Я вважала, що вони надто примітивні й вульгарні. Єдине, чим вони займались, були плітки, бійки і відсутність допомоги одне одному. Предмети їхніх розмов були такими примітивними й сумними, що я давно почала думати про вступ до університету, аби мати можливість учитися й навчитися мислити краще за них.

Її мрія збулась, і вона поступила в один з кращих університетів Туреччини. Однак вона мала розчаруватися в своїх надіях. Я спостерігала за своїми сусідками по кімнаті в гуртожитку університету, і вони здавались мені занадто практичними і здатними пристосовуватися. Я не знаходила в них тієї щирості, якої прагнула. Стосунки дружби не були природніми, люди брехали один додному без усякої причини. Наприклад, одного разу, коли я поверталась до себе в місто на канікули, я їхала з одією з подруг. В автобусі вона розмовляла з жінкою, що сиділа поруч, і та спитала у неї, де вона навчається і таке інше. Ця дівчина навчалась на відділенні психології, але жінці в автобусі вона сказала, що навчається на відділенні громадської адміністрації [суспільних наук]. Потім я спитала у неї, чому вона так сказала, і що, якби та жінка якимось чином дізналась правду, невже їй не було б соромно, що вона збрехала. Ні, виявилось, це її зовсім не турбувало. За її розрахунком, ризику в тому, що сусідка в автобусі знатиме правду, не було ніякого. Але у чому ж сенс брехати в таких незначних питаннях? Мені дійсно глибоко неприємна така поведінка людей, і, можливо, подібного роду контакти з ними стали причиною мого звернення до релігі[13]

Схожі життєві ситуації, а також щоденні повідомлення в новинах про жорстке перевищення влади на кожному рівні – чи громадська адміністрація, чи приватне підприємництво – сприяли закріпленню у свідомості образу суспільства, повного недовіри. Важливою місією такої молодої вчительки, як згадана тут, була допомога у збереженні основної соціально-громадської суспільної довіри або “передконтрактної солідарності”[14].

Цілком можливо розглядати її обурення в якості неприйняття – свідомого чи підсвідомого – того соціального порядку, при якому, можливо за виключенням сімейних і/або існуючих між начальником і клієнтом (ділових) відносин, при яких переважну роль грає почуття незахищенності. Необхідним фундаментом для суспільства, основу якого складає раціональна організація асоціацій й інститутів, є етика чесності. Якщо не буде її, то вся модернізація або затягнеться надовго, або не дасть бажаного результату. Підкреслюючи необхідність чесності, цей юний член сотовариства Фетхуллаха Ґюлена не лише закликає до додержання відповідної релігійної етики, але також і до шанування цінностей, небхідних для реалізації важливого проекту цивілізації і модернізації.

Не тарикат, а сотовариство

Сотовариство (джамаат) Ґюлена являє собою мережу громадських організацій, що відрізняє його від традиційних тарикатів (суфійських лож). Саід Нурсі, засновник руху Нур, залишив чималу спадщину, що має відношення до принципів асоціації. Відомий вислів Саіда Нурсі про те, що “наш час не є часом тарикатів” мав визначальне значення для того, як сотовариство Фетхуллаха Ґюлена розглядає й уявляє себе в суспільстві.

Рух Фетхуллаха Ґюлена має структуру єдиних мереж, що об’єднуються на базі чотирьох основних направлень людської діяльності, а саме: економічного підприємства, освітньої установи, видавничої діяльності й радіомовлення, релігійних зборів (sohbet toplantıları, тобто розмовних зборів, співбесід). За своїми характеристиками жодна з таких підструктур не базується на сімейних і/або племенних відносинах, основою їх є добровільна й активна участь достатньо незалежних індивідуумів. Особистісний образ «нас», що його прищеплює подібне громадське формування, тому відрізняється від того, присутність якого можна зустріти серед членів сім’ї або родичів. Наприклад, ефективність, що базується на вільній конкуренції як в економічному підприємстві, так і в освітньому закладі, переважає над солідарністю в рамках будь-якої конкретної групи членів сім’ї, родичів і/або сусідів по селу.

Безпосередня орієнтація на самого себе, мабуть, найбільш яскраво спостерігається у життєвих ситуаціях за межами Туреччини, між тим її присутність також відчувається в формуваннях, що створюються послідовниками Фетхуллаха Ґюлена в Туреччині. За моїми спостереженнями, у першу чергу оцінюється професійна робота в школі чи на економічному підприємстві, а не сімейні узи. Високий рівень поваги до сім’ї як інституту шлюбу і виховання дітей, і в цьому плані сотовариство Фетхуллаха Ґюлена є носієм традиційних і консервативних цінностей, однак у нього існує досить чітке розрізнення між сімейним і професійним життям. Більшість молодих людей, що приходять працювати вчителями, керівниками чи підприємцями/службовцями у будь-якій центрально-азійській республіці, їдуть туди за власною ініціативою. З позицій професійної кар’єри, значення мають самостійні групи всередині і навколо сотовариства Фетхуллаха Ґюлена. Ними керує стремління до індивідуальної кар’єри або досягнення цілей самого релігійного сотовариства.

Ця увага, що приділяється конкуренції, як на економічному підприємстві – де, у відповідності з принципами ринкової економіки, конкуренція є правилом гри – так само і в освітній діяльності, є тим, що забезпечує за рухом Фетхуллаха Ґюлена абсолютно відмінне місце у суспільстві у порівнянні з більшістю релігійних сотовариств Туреччини. Прикладом релігійного товариства, в якому сімейні стосунки продовжують грати вкрай важливу роль, є сотовариство алівітів[15]. На противагу йому рух Фетхуллаха Ґюлена керується ідеями конкуренції як серед індивідуумів, так і підприємств і/або шкіл.

Метою цієї конкурентної боротьби є отримання високого прибутку і високих наукових результатів. Незаперечною рушійною силою цього устремління служить світовий принцип аскетизму, етики, що базується на переконанні, що істинний віруючий ніколи не повинен заспокоюватися і завжди повинен себе запитувати, що він ще може зробити (в ім’я Бога).

Існує велика кількість прикладів цього духу конкуренції в рамках руху Фетхуллаха Ґюлена: починаючи від відверто далеких від реальності, але, повних ентузіазму студентів інституту кінематографії, яких я зустрічала в Бешкеку навесні 2001р., і які на благодійних умовах знімали короткометражні фільми про Киргизстан, але мріяли про міжнародну кар’єру кінопродюсера, включаючи роботу учнями під керівництвом Стівена Спілберга в його студії в Лас-Вегасі, закінчуючи учителями, яких я зустрічала в Оші, і які денно й нощно розповсюджували екземпляри контрольних робіт для вступних іспитів у кожному маленькому містечку і навколишніх селах. Конкуренція була, хто забезпечить найбільшу кількість абітурієнтів у порівнянні з іншими школами Фетхуллаха Ґюлена в регіоні, особливо у порівнянні з іншими приватними і державними школами Киргизстану. Основним завданням, звичайно, було набрати кращих студентів.

Для індивідуума особистісний образ «я» в сотоваристві, де переважає дух індивідуальної конкуренції, проявляється в більш загальній та абстрактній формі, ніж це відбувається з тими, хто стиснутий рамками сімейних або родинних стосунків. Він більше відповідає категорії стосунків «ми-я», характерних для громадян національної держави і може розглядатися як перехідна категорія, крок на шляху до більш жорсткої інтеграції в рамках громадських інститутів сучасної держави, благополуччя. Безумовно, сотовариство Фетхуллаха Ґюлена не являє собою “острів порятунку”, як визначається у Норберта Еліаса. Його швидше слід розглядати як освітній процес, перехідний етап формування цінностей та особистісних образів, здатних інтегруватися в контекст більш довершеної національної держави.

Тексти

Читання, поодинці або групами, є характерною особливістю сотовариства Фетхуллаха Ґюлена. Безумовно, більшість груп, прибічників відродження, підкреслюють важливість читання священних текстів, однак це часто об’єднується з іншими ритуалами, як-от церемонії zikir або sema[16].

Важливість значення рукописного слова або друкованого тексту має велике значення серед тих послідовників Фетхуллаха Ґюлена, які утримуються від інших видів фізичного ритуалу, і яких можна назвати людьми більш інтелектуальними у практиці релігійних обрядів у порівнянні з іншими ісламськими сотовариствами Туреччини[17]. Наведене спостереження також має пряме відношення до виду особистісних образів «ми» і «я», які переважають серед послідовників руху Фетхуллаха Ґюлена.

Характерною особливістю житя сучасного суспільства слід назвати те, що індивідуум стає частиною великої кількості соціально-суспільних мереж. Результатом для нього являється синтез різноманітної множини рівнів цих мереж, пов’язаних з сім’єю, професіональним життям, проживанням, територіальною прив’язаністю, освітою, зацікавленнями тощо. Такий синтез стає як результатом уніфікації або суміщення різних рівнів взаємозалежностей, так і відокремленості індивідуума від кожного конкретного рівня.

Праці, що друкуються сотовариством Фетхуллаха Ґюлена, читають люди, що належать до різних шарів суспільства. Тексти служать для представлення кола взаємних інтересів і особистісних образів, синтезованих на рівні абстракції та на більш високих рівнях по відношенню до висловлюваних позицій окремо взятою сім’єю або професійною, або локальною мережею. З цих позицій уявляється, що релігійне товариство, подібне до сотовариства Фетхуллаха Ґюлена, прокладає шлях формування особистісного образу, більш відповідного вимогам розвиненої національної держави.

Освіта

Наведені вище особливості сотовариства стають ще більш явними по відношенню до досягнень сучасної освіти. Школи й університети є закладами par excellence для навчання характерних особливостей рівноваги «ми-я» в сучасній національній державі. Державні (та контрольовані державою приватні) школи приймають учнів на підставі індивідуального права кожного на навчання (егалітарні цінності) або здібностей (елітні цінності) до навчання. Не залежно від того, чи домінується егалітарна або елітна ідеологія, в центрі знаходиться «ми мінус індивідуум» (визначене «я»). Приділяючи досить велику увагу освіті, рух Фетхуллаха Ґюлена вносить вагомий внесок у формування цінностей і особистісних образів, що мають можливість поглибити процес будівництва національної держави в Туреччині.

Сотовариство чужих

Теорія Норберта Еліаса про процес цивілізації є категорією направляючою, але не визначаючою. Його особлива увага до того, що в цьому процесі бере участь сила, яка не залежить від раціонального планування, не виключає існування негативних факторів. Будь-який соціально-суспільний процес можна трактувати або направляти в інший бік шляхом включення у нього історичних факторів, прикладом яких може стати процес довгострокових змін рівноваги «ми-я». Норберт Еліас з приводу перешкод процесу будівництва національної держави пише:ступінь і особливості цієї індивідуалізації широко розрізнюються в залежності від структури держави, і особливо від розподілу влади між правительством та тими, ким управляють, державним апаратом і громадянами. На Сході в державах диктатури, як в будь-якій іншій державі диктатури, державні обмеження достатньо сильно тримають під контролем індивідуального громадянина, що між правителем і тими, ким управляють, існує вкрай слабкий взаємоконтроль, в результаті чого можливість прийняття громадянином рішення, й у такий спосіб виявлення особистого індивідуалізму, стає малоймовірним. В особливості у суспільному житті зовнішній контроль значно переважає самоконтроль індивідуума, який часто виявляється відкинутим назад в сферу особистого життя. І навіть у цій області можливості виявлення індивідуальності ще більш зменшуються через процес державної монополізації інформації, освіти, прав асоціації тощо [18]

Одною з перешкод для процесу цивілізації в Туреччині є формування відносин “Визнаного – Чужого”[19], що є соціальними фігураціями швидкого реагування для руху Фетхуллаха Ґюлена. Немає сумнівів, що дане релігійне сотовариство активно підтримує направлення сучасного розвитку, однак це не перешкоджає керівній еліті турецького суспільства[20] призводити його до положення Чужака. Норберт Еліас розвиває свою теорію Визнаних і Чужаків емпірічним шляхом на прикладі сотовариства Лісестера в Англії кінця 50-х – початку 60-х років минулого століття[21].

Норберт Еліас помітив, що незважаючи на відсутнісьть значних відмінностей в класовій, етнічній, національній або расовій приналежності, в сотоваристві мав місце різкий розподіл між тією його частиною, яка проживала в рамках сталої території упродовж кількох поколінь (і яка створила розвинену мережу комунальних відносин), і іншою частиною того самого сотовариства, яка перемістилась на дану територію пізніше. Дослідження ситуації в районі Лісестера стало прикладом поглибленого аналізу механізмів, що починають працювати при виключенні різниці в соціально-економічних і культурних умовах. Норберт Еліас, підкреслюючи особливу роль, яку грає час, стверджує, що пізніше група або збільшується, або розвивається в інтегровану мережу. Прибулі несуть загрозу єдності і порядку, які створюють особливу “харизму” для більш сильної частини сотовариства, що означає для неї статус і владу. Для того, аби захистити єдність Визнаних, новоприбулих тримають на відстяні простягнутої руки. Використані в даному процесі механізми являють собою різні види стигматизації: Новоприбулих сприймають як “аномічних”, вважаючи, що вони не підкоряються правилам і нормам категорії Визнаних; або їх класифікують як неповноцінних, приймаючи за соціально або фізично «заразних». В конкретному випадку з Лісестером, рівень злочинності – протилежний бік дійсного положення – вважався вищим серед новоприбулих “Чужих”. Нову територію жилої забудови тому затаврували як таку, що породжує злочинність.

Слід наголосити, що в наведеному Норбертом Еліасом аналізі взаємовідносини між Прийнятими й Чужими є діалектичними, або – за його термінологією – їх взаємовідносини являють собою фігурацію. Репрезентативні позиції Прийнятих і Чужих являють собою результат боротьби за встановлення рівноваги сил в суспільстві. Це може відбуватися відносно спокійно, або переходити в жорстку протидію. Однак весь процес стигматизації пов’язаний з особливим видом колективної фантазії піднесення або засудження. Також подібні фантазії мають тенденці розвиватися з часом, тобто мають природу діахронії або розвитку.

За Норбертом Елліасом, теорія Прийнятого-Чужого тяжіє не лише до маленьких сотовариств. Вона може бути застосована й для аналізу національних держав, або в глобальному вимірі– для відносин між різними національними державами, наприклад, відносин між колонізаторами й колонізованими. Тому відношення між органами державної влади Туреччини та сотовариством Фетхуллаха Ґюлена можна собі уявити на прикладі відносин між Прийнятими та Чужими. Нижче я проаналізую деякі з причин вибору теоретичної перспективи. Перша з них стосується масового вираження незадоволення і ворожих дій стигматизації по відношенню до сотовариства Фетхуллаха Ґюлена. Аби показати характерні особливості «колективної фантазії засудження», я наведу ряд газетних повідомлень та коментарів оглядачів, що з’явилися в турецькій пресі у зв’язку з особливою кризою Фетхуллаха Ґюлена, що притягнуло загострену увагу громадськості в червні 1999 р.

Фетхуллах Ґюлен завжди відчував тиск з боку державної влади Туреччини. Підвищена увага до нього почала виявлятися вже на початку 1970-х років, коли після військового перевороту 12-го березня 1971 р. він на декілька місяців був ув’язнений. Після цього Фетхуллах Ґюлен надавав перевагу замкненому способу життя. Інші ісламські рухи відродження також зазнали утисків, однак період Тургута Озала, що розпочався з його вступу на посаду прем’єр-міністра у 1983 р. і до його смерті в 1993 р., був періодом, коли тиск на Фетхуллаха Ґюлена в деякій мірі поменшав. У цей період сотовариству Фетхуллаха Ґюлена навіть пощастило знайти визнання і підтримку своїх проектів створення шкіл в державах Центральної Азії.

Після виборів 1995 р. і приходу до влади в червні 1996 р. Партії благодіянь, вітер перемінився в другий бік. З уходом Тургута Озала політична рівновага змістилася в сторону військових кіл. Відоме рішення Ради національної безпеки від 28-го лютого 1997р., в результаті якого був обнародований довгий перелік вимог Партії благодіянь і Партії вірного шляху до правительства, що призвело через п’ять місяців до відставки прем’єр-міністра Неджметтіна Ербакана.

Операція протидії торкнулась сотовариства Фетхуллаха Ґюлена в червні 1999 р., після чого відеозаписи виступів Фетхуллаха Ґюлена або vaаz були показані на телебаченні одним з головних каналів, ATV. Упродовж кількох тижнів після першого показу 18-го червня, ці записи знаходились в центрі уваги всіх засобів масової інформациії, включаючи газети, телебачення і радіо.

Звинувачення Фетхуллаху Ґюлену можна узагальнити наступним чином:

1. Фетхуллах Ґюлен намагається проникнути у важливі інститути влади, тобто юридичні, поліцію і військові структури.

2. Він робить це з метою підготовки ґрунту для захвату державної влади.

3. Боротьба за остаточний захват державної влади продовжується досить довгий час, і відбувається це у великій таємниці.

4. Стратегія ФетхуллахаҐюлена містить замах показувати, ніби він і його прибічники цілком і повністю підтримують Мустафу Кемаля Ататюрка й існуючий режим, натомість у дійсності він готує себе і своїх послідовників до ісламської революції.

5. Те, що тривожить з приводу Фетхуллаха Ґюлена більш за все, що він майстерно приховує свої справжні наміри від широкого загалу.

6. ФетхуллахҐюлен контролює “велетенські” (korkunc) суми грошей. Яким чином і звідки ці кошти отримані, залишається невідомим. Оскільки він проживає в США, то ймовірно, що його підтримує дана супердержава (ніби-то, для підриву інтересів його рідної Туреччини).

7. У школах, гуртожитках та домашнього типу студентських будинках (isik evleri), заснованих під іменем Фетхуллаха Ґюлена, студентів примушують визнавати його вчення (промивання мозку).

8. Фетхуллах Ґюлен і його послідовники являють собою більш небезпечну загрозу режиму, ніж разом узяті терористична організация ПКК і Абдуллах Оджалан, або Партія благодіянь та Шевкет Йилмаз. Той факт, що Партія благодіянь діє відкрито, це має розглядатись на її користь, закритість сотовариства Фетхуллаха Ґюлена говорить сама за себе[22]..

Подібні повідомлення преси супроводжувались засвідченнями від імені представників найвищих органів державної влади, включаючи прокурора Державного суду безпеки (Devlet Güvenlik Mahkemesi Savcisi) Нуха Мете Юкселя про те, що судова справа Фетхуллаха Ґюлена знаходиться на розгляді компетентних органів, він звинувачується і заслуговує на смертну кару[23].

У тих, хто був знайомий з діяльністю руху Фетхуллаха Ґюлена та його прихильниками, такі повідомлення викликали обурення і повне нерозуміння. Чому така ненависть? Звідки масові напади на релігійне сотовариство, що прагне здійснити конструктивні освітні проекти, проповідує вірність ідеалам держави і нації, направляє зусилля на розширення міжконфесиійного діалогу?

Норберт Еліас в аналізі сотовариства з Лісестера відмічає, що для громадської думки і самих жителів таких сотовариств завжди залишається загадкою ворожість між різними групами цих сотовариств. Особливою проблемою для розуміння є те, що у цих сотовариств відсутні відмінності в соціальному статусі. Це приводить нас до розуміння другої причини, чому порівняння сотовариства Фетхуллаха Ґюлена і турецьких владних структур, з однієї сторони, і Прийнятих і Чужих в дослідженні Лісестера, з другої, може бути корисним: а саме, наявність в обох випадках відносної схожості між конфліктуючими групами в плані класової, етнічної і/або расової приналежності. Що стосується класу, то слід зазначити велике стремління до соціальної мобільності серед послідовників Фетхуллаха Ґюлена, які за походженням у більшості належать до середнього класу міського населення. Це означає, що соціально-економічний склад руху Фетхуллаха Ґюлена майже не відрізняється від офіційної еліти. Те саме буде справедливим відмітити з приводу етнічної приналежності, оскільки послідовники Фетхуллаха Ґюлена за походженням є в більшості своїй турками, а не курдами, і за віросповіданням – у більшості мусульманами сунітами – а не алівітами – як і представники правлячих кіл.

Для відносин Прийнятих-Чужих характерно, що їх ворожість набуває тенденції загострення тим більше, чим більш схожими виявляються такі групи за своім соціально-економічним, етнічним або расовим походженням. Процес стигматизації також має тенденцію посилюватися, коли економічні потреби перестають спричиняти проблеми й щасливо вирішуються. Обидва наведених спостереження відносяться до сотовариства Фетхуллаха Ґюлена, яке ні соціально, ні економічно не відрізняється різко і явно від правлячої еліти.

Ще одне спостереження з приводу динаміки відношень Прийнятих-Чужих, що стосуються даного обговорення сотовариства Фетхуллаха Ґюлена, заключається в тому, що чим більш Прийняті починають вірити в те, що Чужі несуть їм загрозу, тим дужче починає тиснути на Признаних необхідність підкорення нормам і правилам, і сильніше стає бажання виступити на підтримку заборонам і фантазіям колективного звинувачення. У випадку Фетхуллаха Ґюлена, кампанія проти нього і його послідовників почалась після десятиліття їх відносно активної діяльності. Приклад того, яким чином людей примушують миритися з тиском, можна побачити, прослідковуючи, як ця кампанія проводилась, що суттєво перешкоджало можливості спростування звинувачень. Для початку скажемо, що не було доступу до джерел інформації, оскільки вона мала стасус секретних розвідданих. Тому на звинувачення неможливо було відповісти. Більше того, сам зміст цих звинувачень– ніби намір скинути світський демократичний устрій – був таким, що будь-яка людина здатна була приєднатися до всеохоплюючого почуття жаху. Застосована логіка була розрахована на те, що кожна мисляча людина неодмінно мала виступити проти групи, яка займається підривною діяльністю, намагається скинути державну владу. Таким чином, це означало, що вірні громадяни Турецької Республіки мали згуртуватись. Поширились заборони і навіть міф про загрозу «зарази». Лідер Соціалістичної партії робітників закликав керівників держави Сулеймана Деміреля і Бюлента Еджевіта терміново повернути почесні нагороди, отримані раніше від фондів Фетхуллаха Ґюлена[24].

Релігія в якості “брехливої ідеології”

А що стосовно релігії? Насамкінець, чи не розбіжностями в релігійному трактуванні – секуляризм проти активної форми ісламського відродження – пояснюється ворожість між турецькими владними структурами і сотовариством Фетхуллаха Ґюлена? Здається, що так, однак моя думка містить заувагу, що не релігійне трактування і практика як такі викликали антипатію у Прийнятих, оскільки трактування ісламу сотовариством Фетхуллаха Ґюлена не настільки відмінне від принципового трактування ісламу сунітами. Фетхуллах Ґюлен не пропонує жодних радикальновідмінних або гетеродоксальних трактувань ісламу, а визнає широко і глибоко прийняте розуміння ханефі сунітами релігійних традицій. Очевидно, що не безпосередній зміст релігійного трактування, а саме існування нової і достатньо сильної групи з релігійними переконаннями, що претендує на місце в суспільному житті, викликає незадоволення правлячих кіл. Цей новий елемент уявляється невідомою силою, яка піддає сумніву норми і цінності, і порядок, встановлений домінуючою в суспільстві елітою. Таким чином, це не релігія per se, що лежить в основі конфлікту. Навпаки, релігія використовується в якості “ідеології брехні” з метою усунення справжньої загрози. З точки зору перспективи Прийнятих-Чужих, ключ до розв’язання проблеми, очевидно, у загрозі існуючій рівновазі влади і встановленому ієрархічному статусі.

Не слід ігнорувати той факт, що коли небезпека починає загрожувати ієрархічним статусам, вона може викликати достатньо серйозні і глибко приховані настрої невдоволення існуванням у тих, хто пов’язує з цими статусами свій особистісний образ.

Інтерналізація Чужого

Досліджуючи ситуацію в Лісестері, Норберт Еліас дійшов висновку, що реакція стигматованих Чужих на одні й ті самі події може бути відмінною. Вона може коливатися від апатії до агресії, або – іншими словами– від заспокоєння до відвертого конфлікту. У випадку Фетхуллаха Ґюлена домінує заспокоєність, але це зовсім не спокій, спричинений “паралізуючою апатією”. Навпаки, послідовники Фетхуллаха Ґюлена поєднують в собі активність з глибокою покорою. Щодо політичної влади, то вони на ділі зовсім не проявляють до неї зацікавленості та активності в її досягненні, демонструючи інертність, у той час як в ринкових відносинах або у сфері освіти вони відрізняються неперевершеною активністю.

Ця заспокоєність виявилась дуже явно під час червневої кризи 1999 р. Замість того, щоб дати рішучу відсіч обвинуваченням і почати контрнаступ, більшість послідовників руху Фетхуллаха Ґюлена зайняли оборонну позицію: показані відеозаписи змонтовані, значні місця плівки вирвані з контексту, такі переслідування схожі на змову, сотовариство Фетхуллаха Ґюлена, безсумнівно, не приховує ніяких секретних організацій і в цілому не дає підстав для подібних обвинувачень.

Не лише в тяжкі тижні червня 1999р., але й упродовж усього свого існування сотовариство Фетхуллаха Ґюлена не зарекомендувало себе стороною, яка робить заяви. Уявляється, що критика любої форми відсутня на порядку денному його прибічників. Це стосується критики інших релігійних сотовариств, будь-яких державних установ, військової, владної бюрократії, особистого чи професійного життя приватних осіб, а також критики власного сотовариства і його лідерів.

Здатність відмовитись від критики та різких висловлювань по відношенню до інших дійсно є доброзичливістю і допомагає у створенні нових соціально-суспільних мереж. Відсутність критики проти власного сотовариства може, з іншої сторони, розглядатися як самовозвеличення, що несе протилежний результат. Однак з точки зору стосунків Прийнятих-Чужих відмова від критики і вимога звітності від сильних світу цього призводить до визнання їх відносин нерівності. Шляхом покори і вірності існуючій системі можна також прийти до прийняття ролі Чужого і навіть інтерналізувати такий стан у якості складової власного іміджу індивідуума. Але можливим наслідком такої позиції являється ймовірність того, що вона почне руйнувати ті постулати, які група чи рух активно підтримують в інших аспектах своєї діяльності, що у випадку сотовариства Фетхуллаха Ґюлена являє собою роль медіатора процесу цивілізації.

Висновок

Заслуга соціолога Норберта Еліаса полягає у тому, що він наголосив на важливості значення національної держави у формуванні сучасності. Також завдяки Норберту Еліасу почали приділяти увагу питанням перебудови державних структур і стали опрацьовуватися теорії цієї перебудови в поєднанні з змінами на рівні індивідуальної особистості. Хоча він визнавав той факт, що індивідуум стає в ході “процесу цивілізації” більш автономним, все ж завжди підкреслював важливість контекстуалізації для цього індивідуума. Попри те, що індивідуум в сучасному суспільстві став доволі незалежним і самостійним, що він може вписуватися в образ “ми мінус я”, він залишається продуктом своєї соціальної мережі. В рамках перспективи цивілізації, що проповідує Норберт Еліас, деякі соціальні конфігурації залишаються більш важливими для особистісного образу індивідуума, ніж інші. У досучасному суспільстві сім’я, суспільне сотовариство села чи племені служать так званими “одиницями виживання”. У сучасному суспільстві цю роль бере на себе національна держава.

Процес формування сучасної держави не буває рівною чи прямою дорогою. Перешкоди й відступи назад є справою звичайною. Стосовно таких випадків Норберт Еліас говорить про існування «ефекту затягування», який означає, що одиниця виживання з більш ранньої соціальної конфігурації продовжує виступати для індивідуума в ролі важливого “ми”, навіть всупереч тому, що загальні соціальні перетворення вже давно пройшли цю стадію розвитку. Простим прикладом служить провідна роль сім’ї в сільській місцевості, де національна держва виявляється неспроможною задовільнити потреби суспільства в цілому.

В розрізі наведеного стислого теоретичного огляду необхідно наголосити, що, на мою думку, Туреччина є країною, в якій національній державі поки що не вдалося повністю інтегрувати своїх громадян. З різних причин – бідність, різниця рівнів освіти або за етнічною чи релігійною ознакою – великі групи населення цураються інститутів національної держави. Це нерідко компенсується за рахунок етнічних, локальних або/і сімейних зв’язків, які, за висловлюванням Норберта Еліаса, набувають “ефекту затягування”. Однак також існують інші мережі, які замість того, аби виступати в ролі ефекту затягування, служать медіаторами, і метою представленого дослідження було показати, що рух Фетхуллаха Ґюлена володіє потенціалом саме таких мереж. Трактуючи й вирішуючи проблеми сучасності, рух допомагає формулювати рішення на рівні індивідуальної автономії, яка готує дорогу для розвитку і інтеграції індивідуума в сучасній національній державі.

Однак на шляху цього розвитку виникають перешкоди. Однією з них є формування відносин Прийнятого-Чужого. Спускаючись до рівня Чужого, сотовариство Фетхуллаха Ґюлена втрачає багато з свого потенціалу розвитку. Більш того, поважаючи існуючу рівновагу влади і не намагаючись порушувати її чи бути суперниками з якою-небудь іншою домінуючою владою, сотовариство Фетхуллаха Ґюлена на практиці є протилежністю своєї ролі перетворювача, яку воно вважає своєю місією, і яку його активна філософія життя робить настільки нескладною для здійснення. Окрім усього іншого, перед сотовариством Фетхуллаха Ґюлена стоїть дилема: а ні щира прямота, а ні покаяння не забезпечують йому повноту його діяльності. Між тим враховуючи присутність стереотипного образу мусульманина як потенційну загрозу насилля, подібні проблеми виникають перед будь-яким популістським рухом в будь-якому суспільстві, яке створює більш відкрите суспільство. На ділі вони мають не більше відношення до насильницьких дій в ім’я ісламу, ніж рух вільної євангелістської церкви – до сатанізму.Елізабет Оздалга, Близькосхідний технічний університет. Анкара, Туреччина
Дана стаття написана як частина дослідницького проекту, який фінансувався Дослідницькою радою Швеції в Стокгольмі Хочу висловити подяку Раді за надану підтримку.


[1] Кемаль Карпат: Політизація ісламу. Реконструкція національності, держави, віри і сотовариства в останні роки османської імперії, (вид. Oxford University Press, Оксфорд, 2001р.).

[2] Більш детально з приводу моїх досліджень руху Фетхуллаха Ґюлена, див. Елізабет Оздалга: “Повторюючи за Фетхуллахом Ґюленом. Три учительки розповідають про себе”, під ред. Хакана Явуза і Джона Еспозіто: Турецький іслам і світська держава. Рух Фетхуллаха Ґюлена(вид. Syracuse University Press, Саракузи, 2003 р., стор. 85–114); Елізабет Оздалга: Світовий аскетизм в контексті ісламу: інспіровані Фетхуллахом Ґюленом прихильність і активна позиція ”, вид. Critique 17, (Осінь), стор. 83–104, див. також Хакан Явуз: Вид політичного ісламу в Туреччині (вид. Oxford University Press, Оксфорд, 2003 р.), (особливо розділ 8, стор. 179–206); Байрам Бальджи: Місіонерські школи Фетхуллаха Ґюлена в Центральній Азії і їх роль в поширенні турецького ісламу, вид. Religion, State & Society, том 31, № 2, 2003 р., стор. 151–77.

[3] Механізм монополії формування узагальнюється Норбертом Еліасом наступним чином: “Якщо в рамках великої соціальної одиниці – так можна грубо узагальнити механізм – велику кількість малих соціальних одиниць, які через свою незалежність представляють собою більшу, володіють відносно однаковою суспільною владою і можуть завдяки цьому вільно конкурувати – не побоюючись протидії існуючих раніше монополій – в боротьбі за засоби суспільної влади, тобто безпосередньо засоби існування і виробництва, то існує висока вірогідність того, що деякі з них матимуть успіх, а інші зникнуть,і що поступово в результаті цього все менша кількість їх почне контролювати все більше можливостей і все більша і більша кількість одиниць буде усуватися з конкуренції, яка почне безпосередньо чи побічно залежати від постійно скорочуваного числа. Людська фігурація, виявившись затягненою цим рухом, буде тому – якщо не буде застосовано протидії– наближатися до держави, де всі наявні можливості контролюються єдиним органом влади: тобто система відкритих можливостей стала системою закритих можливостей” (курсив автора). Див. Норберт Еліас, Процес цивілізації. Формування держави і цивілізація, вид. Basil Blackwell, Оксфорд, 1982 р., стор.106.

[4] Стюарт Холл і Брем Гібен, під ред., Формування сучасності, вид. Basil Blackwell, Оксфорд, 1992 р.

[5] Палацове товариство було Habilitationsschrift Норберта Еліаса, яку він закінчив перед від’їздом з Німеччини у 1933 р. Робота не друкувалась до 1969 р. (вид. Basil Blackwell, Оксфорд).

[6] (Курсив автора, Норберт Еліас, 1969 р., стор. 170–1).

[7] Процес цивілізації Норберта Еліаса включає два томи: перший має назву Історія поведінки і другий – Формування держави і цивілізації.

[8] Норберт Еліас виховувався в традиціях німецької класичної соціології, ведучим і яскравим представником якої був Джордж Шиммель (пом. у 1917 р.). У 20-ті роки минулого століття, коли Норберт Еліас працював у відділі соціології Франкфуртського університету, який знаходився в приміщенні Хоркхеймеровського,тепер “Франкфуртського інституту” (“Марксбург”) – він працював в тісній співпраці з Карлом Манхеймом і братом Макса Вебера, Альфредом, а також пізніше з його вдовою Маріанною Вебер.

[9] Роботу “Чужий” було написано у 1908 р. Посилання зроблено на Курта Х.Вольфа: Соціологія Джорджа Шиммеля, (вид. Free Press, Нью-Йорк, 1950 р.), стор. 402–8.

[10] Зі слів Джорджа Шиммеля: “… пропорції близькості і віддаленості, які створюють для чужого характер об’єктивності, також знаходять практичний вихід у більш абстрактній природі ставлення до нього. Це означає, що з «чужим» у індивідуума мають спільність лише деякі більш спільні якості, у той час як стосовно більш органічно пов’язаних індивідуумів вони основуються на спільності особливих відмінностей з практично спільними рисами. На практиці, усі більш –менш особисті стосунки в різних ситуаціях відбуваються за цією схемою” (Вольф, там само, стор. 405).

[11] Норберт Еліас описує «ефект затягування» наступним чином: “При вивченні процесів суспільно-соціального розвитку ми постійно стикаємось з ситуаціями, коли динаміка незапланованих процесів набуває тенденції прогресувати за межі усталеної стадії в бік іншої, яка може знаходитись вище чи нижче, в той час як люди, які підпали під наслідки даних змін, чіпляються за більш ранню стадію в рамках своєї особистісної структури, свого соціального середовища. Це цілковито залежить від відносної сили соціального переміщення і укоріненості, і тому опірності соціальному середовищу перебування незалежно від того, до якої міри швидко динаміка незапланованих соціальних процесів призводить до більш чи менш радикальної реструктуризації його соціального середовища, і якою мірою соціальне середовище індивідуума успішно протидіє соціальній динаміці, або її зниженням, або повним блокуванням ” (Норберт Еліас, 1991 р., стор. 211). За приклади, які наводить Норберт Еліас відносно даного визначення, слугують окремі європейські держави відносо Європейського союзу, або “Держав і континенту Європи”. Однак такий само «ефект затягування» відбувається в процесі переходу від суспільства, заснованого на сім’ї, до національної держави, при якій посилююється роль сім’ї попри розпад традиційних відроджуючих сім’ю структур.

[12] Див., напр., Сема Ердер, “Міська міграція і реконструкція родинних зв’язків на прикладі Стамбула”, під ред., Ріта Лільєстром і Елізабет Оздалга: Автономія і залежність в сімї: Туреччина і Швеція в критичній перспективі (вид. Routledge Curzon, Лондон, 2002 р.). Сема Ердер дає детальний опис і аналіз змін стосунків в сім’ї. Сім’я в поєднанні з широкими квазі-родинними стосунками зберігає своє значення в якості одиниці виживання для новачків, особливо в таких великих містах, як Стамбул, Анкара, Ізмір і Адана.

[13] З приводу більш детального звіту про інтерв’ю див. Елізабет Оздалга: “Прямуючи за Фетхуллахом Ґюленом. Три учительки розповідають про себе”, під ред. Гакана Явуза і Джона Еспозіто: Турецький іслам і світська держава. Рух Фетхуллаха Ґюлена (вид. Syracuse University Press, Саракузи, 2003 р.), стор. 85–114 .

[14] Далі наступна цитата з роботи добре відомого сучасного соціолога Рандалла Коллінса може пролити світло на ідею даного обговорення: “Що є критичним фактом того, що даний зсув у бік високо контракційного суспільства відбувся разом із змінами в сфері ‘предконтрактної солідарності’. Підйом розвитку капіталізму й індустріальна революція супроводжувались релігійною революцією. Це приводить нас до відомої зауваги Макса Вебера відносно того, яким чином протестантська етика вплинула на дух капіталізму. В дійсності, це є більш складною теорією, аніж про це зазвичай говорять, однак єдине, на що можемо звернути увагу, це той факт, що вид релігійної моральності протестантів мотивував підприємців бути чесними, не обманювати своїх покупців, навіть про можливість залишити постійні думки про прибутки. Отже, релігійна революція створила зародки довіри в суспільстві, яке упродовж довгого часу перебувало в стані економічної недовіри. Саме в рамках таких зародків змогла побудуватися нова контракційна економіка, аби в кінцевому етапі поширитися в усьому світі”, Рандалл Коллінс, Погляд зсередини на соціологію. Вступ до нестандартної соціології, (вид. Oxford University Press, Оксфорд, 1982 р.), стор. 21.

[15] Див. Девід Шенкленд, Алевіти в Туреччині. Поява світьскої ісламської традиції, (вид. Routledge Curzon, Лондон, 2003 р.). В даному антропологічному дослідженні сотовариство алевітів в одній області внутрішньої Анатолії відображається у соціально-суспільних зв’язках їхніх сусідів сунітів. Ці два сотовариства надто відрізняються тим, що суніти характеризуються значно більшою участю в сучасній ринковій економіці у порівнянні з алевітами.

[16] Zikir означає згадування імені Аллаха, sema – свого роду ритуальний танець. “Сема” дервішів Мевлани, кружляючих дервішів, є прототипом церемонії sema.

[17] З приводу важливості процесу читання для молодих послідовників Фетхуллаха Ґюлена, див. Елізабет Оздалга: “Наслідуючи Фетхуллаха Ґюлена. Три учительки розповідають про себе”, під ред. Гакана Явуза і Джона Еспозіто: Турецький іслам і світська держава. Рух Фетхуллаха Ґюлена, (вид. Syracuse University Press, Саракузи, 2003 р.), стор. 85–114.

[18] Норберт Еліас: Суспільство індивідуумів (вид. Basil Blackwell, Оксфорд, 1991 р.), стор. 181.

[19] Норберт Еліас і Джон Л.Скотсон, Прийняті і Чужі. Соціологічне дослідження проблем сотовариства (вид. Sage Publications, Лондон, 1994 р.). Увагу інших науковців так само в процесі анілізу відносин між секуляристами й ісламістами в Туреччині привернула теорія Норберта Еліаса. Див. Філіп У.Саттон і Стефен Вертіганс “Прийняті і бунтівники Чужі: повстання ісламу в світській Туреччині ”, Тоталітарні рухи і політичні релігії, том 3, № 1 (літо 2002 р.), стор. 58–78. У той час як мій власний аналіз стосується обмеженого аспекту ісламського руху в Туреччині, Філіп У.Саттон і Стефен Вертіганс намагаються інтегрувати весь рух “повсталого ісламу в світській Туреччині” в теорію Норберта Еліаса і Джона Л.Скотсона. У цьому відношенні виникає ризик того, що автори можуть переоцінити свій досвід аналізу згаданої ситуації, поскільки один з них краще “прочитав” і застосував теорію Норберта Еліаса і Джона Л.Скотсона у більш імпрессіоніський спосіб для більших соціальних структур, ніж для локальних сотовариств (початковий імперічний матеріал в основі теорії Норберта Еліаса і Джона Л.Скотсона базувався на дослідженні міського сотовариства), і більше звертав увагу на характер відносин між двома групами в якості окремих колективних груп.

[20] Ведучі групи в рамках владних кіл складаються з представників військових, бюрократичної еліти, професійно освіченого середнього класу, наукових працівників, провідних корпорацій, засобів масової інформації і частково ділової еліти.

[21] Перша книга була опублікована у 1965 р. Через десять років теоретичний нарис був доданий до голандського видання даного дослідження. Вид. 1994 р., згадуване в даній статті, базується на англійському перекладі голандського оригіналу вступу Норберта Еліаса: “Теоретичний нарис про стосунки Прийнятих і Чужих” (Норберт Еліас, 1994 р., стор. ix).

[22] Моменти, які складають цю “фантазію коллективного звинувачення”, перефразуються з повідомлень новин, а також статей в таких практично усіх масових виданнях щоденної турецької преси за червень 1999 р., як Star, Cumhuriyet, Hürriyet, Sabah и Akşam.

[23] Щоденна газета Cumhuriyet, 21.6.1999 р.

[24] Газета Hürriyet, 20.6.1999 р.

Related Posts